Циклон – Олесь Гончар

Ярославі трохи навіть полещує становище, в якім вона опинилась. Все, що тут затівається, — це ж, власне, заради неї, ну, принаймні вопа тут у ролі прими, чи що… Ради неї вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави підшукали і з нею зафільмують отой острівець на річці замість такого ж острівця, який справді існував реально десь на Середньому Дніпрі, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гідроспорудами морем. Створять їй відповідне оточення, зрихтують курінь, стануть під юпітерами звідкись добуті коні, — вони теж гратимуть, оті четвероногі артисти: художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лишаї…

Вуйна Домініка, кухарка з місцевих, теж розуміє, що Ярославу треба оточити увагою, треба створювати добрий настрій “пані Ярославі” (так вуйна спершу зверталась до неї), цій привітній, симпатичній кіноактрисі, яка .вуйні ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. І хоч у надто куцій спідничині, але роль свою, видно, знає, всі нею дорожать, — задля Ярославиної праці, може, найперше й збирається тут цей увесь кіноярмарок!

Прихильність, загальна увага, зичливе ставлення звідусіль… Але і в цій атмосфері Ярославі не забракло глузду й тверезості зостатись самій собою, не докучати товариству різними примхами, як це часом трапляється серед молодих кінозірок. Природне почуття гумору, воно, здається, найбільше допомогло Ярославі по втратити життєвої рівноваги навіть і в цій такій спокусливій для дівчини ситуації. Навряд чи й сама Ярослава добре усвідомлювала що належить до тих глибоких натур, які свое нанружено інтенсивпе внутрішнє життя майже інстинктивно приховують, оберігають як щось інтимне, збуреність почуттів ста раються притамувати, якось елегантно прибираючи їх в одежу зовнішньої безтурботності, жарту чи навіть трохи модної тепер легковажності. Якщо вже треба виставляти себе напоказ, “демонструвати”, то Ярослава воліла частіш виставляти себе іншу якусь, несправжню, в полегшенім “дублі” грайливості.

Снідають під старою дикою черешнею на подвір'ї, і за сніданком знову порушується тема ведмедя, бурого вуйка з гір, життєпис якого тітуся Домініка виповідає зі всією докладністю, бо мас в горах рідню і все їй відомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нині, як живий, стоїть на задніх лапах в природничому кабінеті школи, зовсім недавно ще розгулював по лісах Чорногори і розгулював би, певне, й досі, якби не був такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всією формою, скарга до народного суду. Відомо ж бо, що забити ведмедя в тутешніх горах ніхто зараз не має права, і лише коли буде доведено, що він завдав колгоспові шкоди — розорив пасіку раз і вдруге, тобто став на шлях криміналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на смакуна-медолюба, видає мисливцям ліцензію, і бідолаха стає наочним приладдям у шкільному куточку живої природи.

Вуйна Домініка, кругленька, вузликувата особа, могла б підійти на роль однієї з отих традиційно ласкавих сільських матерів, що мають постійну прописку в наших фільмах. На обличчі, в очах — безмежжя доброти. Здається, вся життєва місія її в тому й полягає, щоб іти ради когось на самопожертву, робити комусь послуги, приємнощі, за кимось доглядати. До Ярослави ставиться, немов до рідної дочки, яка виросла біля неї та, несподівано злетівши кудись на мистецькі верхи, лише оце тимчасово повернулась до матері… Навіть до ведмедя в тітки Домініки знайшлася іскра співчуття:

— Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому, ніхто нічого не скаже? Що позаторік фільмував старовинну церковцю в Климівцях та й богів покрав!

Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагоді щоразу підкине, як той позичив богів ні бито для картини, розписку в сільраді лишив, що все новорне, мовляв, ще й подякує красно, а де то все?

— Ні іконечок, ні того стогокрада…

— Він гарну картину зробив, — заступається Ярослава.—А богів прихопив, мабуть, з любові до мистецтва. У вас вони струхлявіли б у невідомості, а він зробить їх набутком широкого мистецького загалу… Присвоювати деякі речі, скажімо, гарні книжки, — це в нашому середовищі не вважається злочином.

— Захисти-но його, захисти. — Вуйна з легким докором поглядає па Ярославу.

— Розписку ж залишив, чого вам ще? — втручається Сергій-оператор. — Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на пасіці не залишив… Не оформив як слід. Та й взагалі, чи не звели на товариша ведведя, попросту кажучи, наклеп?

З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизі, починає зіставляти факти, виважує всі “за” і “проти”, розглядає явище то під кутом зору пасічника, то з позицій ведмедя, намагаючись в усій цій ведмежій історії дошукатися істини, аж поки Ярослава заходиться сміхом:

— Ні, серденько, в тебе це таки схоже на манію справедливості!

— Явне намагання обілити ведмедя, виставити його в ролі праведника, — схмурює лоб Колосовський.

Він для них тут — в ролі Головного. І частіш не Колосовський, а просто Колос — подобається їм утинати прізвища, які здаються задовгими. Якщо Хемінгуей — Хем (принаймні для близьких), то чому ж цей не може бути без свого “-овський”?

Ляси точити — Головний до цього не надто охочий. Ще тільки ранок, а він уже схмурюється, в погляді сумовита задума. Може, й про ведмедя завели, щоб трохи його розважити…

Чомусь більше суворий, аніж веселий. Часто — замкнутий, і Ярославі хотілось би знати: чому?

— Головний наш поринув у мінори, — каже Сергій і, ніби Колосовського тут нема, пояснює Ярославі: — Очевидно, досі мучить його, чи не впав у гріх, що своїх ближніх зробив об'єктом мистецтва… Але ж всі так робили… Класики навіть! Чому ж ти не маєш права вивести на екран своїх Решетняків, Прісю, Шаміля? Тільки тому, що були тобі надто близькі? Але ж це якраз і дає тобі право…

— Не це зараз мене мучить, — каже Колосовський — Думаю: кого візьмемо на роль астронома?

Народний артист, якого він мав брати на цю роль — і вже, власне, домовився, проби зробив, — звалився з інфарктом. Увечері, просто зі спектаклю, забрала карета швидкої допомоги. Тепер народний, очевидно, вийде з ладу надовго. Вони всі троє добре знали його, захоплювались ним, любили. Якої душі людина! Широка натура, лицар мистецтва, він для них взірець справді артиста народного. Вийшов із самої гущі трудового люду, в юності був вантажником на дніпровських пристанях, грав у гуртках, а потім революція вивела його на велику сцену. Народний був для Ярослави першим наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекції в інституті, і він же, цей сивогривий корифей театру, перший напророкував їй непересічне мистецьке майбутнє. Колосовський бачив народного незадовго перед інфарктом; повертався з поїздки і випадково зустрів артиста на трасі, в одній із придорожних чайних: старий сидів у шубі за столиком, заставленим кухлями пива, в товаристві шоферів із рейсових автобусів і читав їм якийсь монолог, здається, з Шекспіра… Кращого на роль астронома було не найти. Мислив. Горів! І тепер — відгорів…

Сергій назвав іншого. Молодшого. Коли добре загримувати, цей теж потягне роль звіздаря.

Ярослава підтримала:

— Він розумний.

— Але мене цікавить не всякий розум, — заперечив Головний. — Я ще хочу знати: куди той розум спрямований? Що він несе людям?..

І знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сцені, як у постійному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав, що коли маєш дар, успадкований від матері, від рідної пісні, від народу, то обов'язок твій — народові його й повернути! З повною самовіддачею, ще в більшій довершеності почуття й мислі… Мистецтво, воно легке лише для того, хто судить про нього з відстані, мав про нього уявлення приблизне. Майже заба'ва. Насолода постійна. Слави ужинки… І мало хто знає про твої ночі без сну, ночі ловитви невловного, гіркоту розлетілих ілюзій, опісля ж — години нових напруг, коли збурена кров у голову б'є, коли збудженням горить кожен нерв! Хто знає про оті безлічні знахідки, в яких по хвилі ти геть розчаровуєшся, вже їх відкинув і ринувся в новий пошук… Чи багатьом знані виснаги твої до падання з ніг, до розпачу і знемоги, і той сум розставання з роботою, коли радість звершення знову кінчається відчуттям спустошеності й порожнечі, коли здається, що це вже все: вичерпався до дна, пустизна в душі, більше ні на що не будеш здаїен. А потім, оживши, знову — у вир, у студійні клопоти, у життя!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: