— До дідька вашу війну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квітці…
Аж поки там, в тім таки ж готельчику, з'явилось тобі зненацька вночі — як осяяння, як одкровення! — просте и наиприродпіше: робити фільм пережитого. Бо чого ж іншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у їхніх зльотах і в занепаді, у величі й ницості, в передсмертних муках і в щасливих сльозах переможців. Правда, надто велике все то було — в жоден фільм не вмістити…
— Відсіяти треба, відібрати тільки найударніше! — гарячкував, захотівшись задумом, Сергій. — Неволя, короста, ешелон — оце передусім! Обіцяю вам геніальні кадри. Юна дівчина-українка, що покохала того військовополоненого кавказця, повінь їхнього кохання, поема, що розквітла в неволі!.. Конячий острів, місячні ночі, астроном, дівчата, що з горя обіймають коней коростявих… Та цс ж про них має бути фільм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бій з вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного…
— Цього в сценарії ще нема. Це було пізніше.
— Гаразд. Тоді махнем без цього. Все він вирішуй легко, те, що й досі ранить тебе, для нього кіноепізоди, які можна вставляти, викидати, міняти…
— І Холодну гору дознімемо потім, бо де набрати нам стільки дистрофіків!.. Сцену з божевільним можна зняти і в павільйоні… А зараз конячий лазарет, острів на річці, полонянок!
І ось ви тут. Шукаєш сну на підлозі сільської школи, де місяць світить у вікна, і кінокамера тьмаво блищить у кутку, і ролики біля неї лежать, схожі на автоматні диски… За відчиненим вікном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран світить в душу людині без посередників. Але ж спершу треба його засвітити! Нелегку ношу звалив ти собі на плечі. Не просто ж відтворити! Ще один епізод, ще одне екранне видовище… Не для цього взявся. Голосом їхнім має стати ця ваша стрічка… Болем і гнівом воскреслих, свідченням і засторогою… Творення, як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найціннішого — вольності вияву, пам'ятаючи, що екранові потрібен не лад “риги замерзлої, а скоріше звихреність буйноцвіття весняного…
Вчора місцеві школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливість, розпитували про майбутній фільм, а потаємці, мабуть, надіялись: чи не візьмуть і їх хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих відбере. Десятикласниць — “полонянками”. До набору, до ешелонів! Аж дико думати про це. Ще можна взяти їх на роль дівчат із ферми, для сцен, де треба тобі втікачок нічних, що шукали притулку на острові… А ще днем раніш завітав один із райцентру, з Будинку культури — модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник…
— Візьміть мене на роль анонімника, — запропонував свої послуги. — Мені легко ввійти в образ, я вже грав це у нашій драмсекції.
— В мене пема такої ролі.
— То введіть!
— Нема й не буде.
— Гляньті як я його зображу… Ось він, зігнувшись, строчить свої чорні послання. Акуратно знімає з них копії, ще й нумерує… Виходить на вулицю, перестрічас знайомих, але всі сахаються, обминають його. Він нещасний! Серед людей, а самотній. Нема з ким словом перемовитись, цураються всі. Став на майдані перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!.. Дагледів міліціонера, кинувся навперейми: “Товаришу міліціонер! Та поговоріть бодай ви зі мною! Всі, наче змовились, ігнорують… Хоч про що-небудь поговоріть. Будьте ж людиною!”
І він, той місцевий лицедій, досить-таки виразно передав цю, мабуть, із житія вихоплену сценку.
— Як для проби, ніби нічого, — сказав йому Сергій. — Але ви не Бучма.
— Перепрошую! А навіщо мені бути Бучмою? — розсердився прийшлий. — Він артист, але я теж… Всі ми артисти в житті. Кожен грає свою роль. На кону дійсності!..
Ні, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою… “Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо інакше не варто, щоб і серце билось!” Пригадуєш ці слова? Вояи ж були сказані. Вони були твоєю правдою, правдою твоїх товаришів. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб її передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справді досить цього? Вибухів, крові, смертей… Дехто каже: не сприймається вже… Дайте чогось веселішого, легшого… Я прийшов па сеанс відпочити після втомливого дня праці, після всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпі життя, в скаженому алюрі буднів… Але ж і я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тільки розважати! Для цього пішов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мій по мистецтву). Тільки ж я іншу творчу мету собі ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певність таку, що існує в житті естафета людського, яку передано вам і яку маєте іншим передати. Згадай отой весняний ліс війни, ліс нищення, гілля зелене, що падає під шквалом чорного вогню. Все довкола горить, тріщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бійці поприростали животами до землі, тіло не може відірватись від неї, а ви .все ж таки відриваєтесь і кидаєте себе вперед, і все менше стає вас, уже вас надвечір — жменька… А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухрані голі кістяки дере:в стирчать над тобою, — якийсь мертвий, скам'янілий праліс… Ти йшов кудись, як у трансі. Поміж окопами. Поміж дзизкотом куль, які ще пролітали зрідка… Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло білів страшною святою білістю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним біле й голубе.
Вперше тоді за війну Колосовському захотілося бути вбитим. Стати нічим, зникнути, перейти в небуття. Так, як ці перейшли, ставши землею. Та невже ж — нічогість? Гумус, добриво, і все? І якщо якісь сили втримали тебе у житті, то однією із них була, може, й оця, що не дає тобі зараз заонути. Сила бажання, тоді ще, мабуть, не зовсім визрілого, майже підсвідомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповісти з екрана комусь, щоб посвідчити перед кимось, хоч би й перед самою вічністю: ні, не гумус… Вогонь, пречистий вогонь горіння людського, що живе, ні на яких не гасне вітрах, не зникає з життя безслідно.
III
Мокрі кущі блищать під місяцем. Річка внизу жебонить по камінню, смирна, довірлива. З марева лугів випливає постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечі, блищить…
— Досі не спите, Славцю?
— Не спиться чогось… Деркач дирчить…
— Той цілу ніч буде на посту. Далеко ходили?
— Росяно дуже в лугах… Там коні пасуться, закортіло глянути, який вони вигляд мають вночі. Мої ж партнери по фільму. — І гіркий усміх торкнув уста, обличчя бліде.
— А я теж приглядавсь… Чи таке освітлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?.. Часом здається, що і місяць, і тиша — все там було інакше.
— Ішла оце й думала: піду завтра до вас і відмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. І нічого інститут мене не навчив, та й взагалі хіба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замість учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти років учать імітувати почуття… І тоді дивуються, що, нічого ще самі не створивши, ми вже ходимо по студії невизнаними геніями, все відкидаємо, на все кривимось…
— Ви сьогодні надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощі. Не всі ж такі: і вчителі не однакові і вихованці — теж.