Циклон – Олесь Гончар

— Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?

І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, — була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.

Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, — в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів — такий був вечір.

— Що відтоді мріяла з вами познайомитись, — казала Агнсса, — як ви не захотіли до мого чоловіка в групу… — Чому ви відмовились?

— Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.

— Мій чоловік — непогана людина.

— Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.

— Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота пальмова віть… Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”… Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер… з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує… Все, як годиться.

— До мене теж ревнуватиме? — спитав Сергій.

— О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.

— Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі…

— Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!

І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, — і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.

— З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?

І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.

Ледве діждавшись .наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів…

Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:

— Цо ви?

Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи й такі ж впжкі різьблені стільці, — свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.

— Чому ви не брали трубку?

— Набридають дзвінками… Не сподівалась, що це буде від вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим ніби тільки розстались.

— А для мене то була вічність. Ну хай, думаю, но буде слів… Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, і все… І вже людина щаслива.

— Ну ось тепер ми з вами в корчмі. І я не спішу. Я буду слухати вас.

Досі соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттів, за той відвертий стриптиз душі, що був би смішним, якби не був таким дитинно щирим.

Розповів їй навіть те, що рідко кому розповідав у житті. Як партизани підібрали його, малого, десь біля попелищ того поліського Лідіце. Мов пуцепя здичавіле, до людей но” йшов, зубами відгризався… Приручив його лікар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночі вириє дучку в сіні: лізь, ховайся від вітру… Але ж ноги хлопцеві замерзають, особливо прострілена… Якось вночі, коли дуже холодно стало, лікар закотив на собі спереду сорочку: “Клади ногу до тіла! Грій!” І так грів малого цілу ніч, а сам— у черевиках. Треба було гіпсу, а гіпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домішав спирту, і задубів “гіпс”! Але в дорозі ламається. Тоді лікар набрав на скипидарнім заводі тирси в коша, посадив туди майбутнього кінооператора і так у тирсі возив…

— Але як завелись у ній блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь. — І сльози блищали в Сергія на очах. Агнеса гріла його своїм співчуттям:

— Дивно, як із тих руйнівних туманностей війни іскоркою проблиснуло чиєсь життя… Життя, що ніби зародилось спонтанно і вже мало в србі гспи виняткової обдарованості…

— Лестощі не приймаються, — сказав Сергій. Агнсса засміялася, потім заговорила з довірливою відвертістю:

— Я не люблю свого чоловика. — І це можна було розуміти ще й так: “Отже, я вільна покохати будь-кого іншого, ну хоч би й вас…” — Та й він, знаю, не палає до мене любов'ю… Для нього я власність, просто красива власність, яку він боїться втратити…

— Що ж вас єднає?

— Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. — Вона всміхнулась. — Актрисі бути одній якось не личить, хіба не так? З'являється одразу табун лицяльників, і кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку…

Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На якійсь уже стадії раптом сказала Агнеса, розблискотівшись очима:

— Але все це неправда, не вірте всім оцим сповідям… Не було спокушань наївної дівчини, не було обіцянок, що станеш кінозіркою через гріх… Був несмачний роман молоденької студентки з .немолодим уже режрсером, яку він взяв спершу на епізод, а потім у жони, розірвавши свій попередній шлюб… Тепер і ми з ним далекі одне одному. Але ж хіба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватості, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?

— Закохані не можуть бути ні перед ким винуваті!.. А ми правдиві в своїх почуттях, — аж на таких нотах він тоді говорив.

— Вам добре, вас визнано, вас називають надією нашого кінЬ, а як мені жити, майже неудачниці? Кажуть, красива, але роль поки видереш… До того ж молодші підростають, падають режисерам в обійми… Може, в мене вдача погана? Зухвала, різка і навіть небезкорислива…

— Це, певне, передалось від нього?

— Ні, це не від нього… Вірніш, не тільки від нього… Але й цьому не вірте, це все наносне, оце пір'я цинізму. Облетить, і зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: