— Одне слово, геніальне створіння, — підкольпула Ярослава Сергія.
— А що? Побачиш, крім твоїх вій, я дам на весь екран також прекрасні кінські очі у їхньому розумі, у відданості людині. Хай побачать сноби… Хай подумає господар планети: кого я втрачаю…
Всі задивились на річку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля світла мерехтить, виграє течія. Луки рутвяно зеленіють. Небо велике.
Ярослава, розчулившись, поклала Пищикові руку на плече:
— Редакторику, любий, не скорочуй тільки небо оце! 1 річку не редагуй, і луки…
— Редагують уже, — буркнув Сергій і, звертаючись до художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: — Хіба ж не в стані натхнення природа була, коли творила нам вічну оцю декорацію світу?
Ярослава, пекваїюм ступаючи з каменя па камінь, пішла вздовж течії донизу і, не доходячи містка, зупинилась, і Сергій, мабуть, пошкодував, що нема з ньому камери: так виграшно стоїть освітлена сонцем дівоча постать на камені, дивиться на воду в задумі, наче нитає: “Що ж всетаки закодовано в тобі, в твоєму мигтючому бистроплинному світлі?”
VIII
Двоє луками йшли, як діти цього неба й цього рутвянолеленого підбескидського літа. Метелик синій летів, мов трансатлантичний лайнер: рівно, спокійно — понад своїм океаном квітучим.
— Кожна нова книга повинна бути як сповідь, — казав він до неї. — Кожен новий фільм — як заповіт… Вкладай себе до кінця, до вичерпу… По-моєму, в цьому вся суть…
Квітують луги! І коні, що вночі, здавалось, були всі однаково темної масті, тепер, під рефлектором сонця, стали гнідими, вороними,' буланими… Деякі для зйомок уже не згодяться: віднаслись, стегна лисняться, перекочуються м'язи під шкірою. Треба буде вибракувати гладких — вони не для фільму. Інших доведеться підмалювати. Накласти конячий грим. Щоб були дохляки. Закошлатілі, худоребрі. Щоб рани гноїлися, як у т и х… Подіставали, поназганяли звідусіль їх, щоб був лазарет. Різні вдачею: ласкаві в, довірливі. Є хитрі. Підходиш, а воно прищулює вуха, і око, звузившись, блиснуло білком — сердиться. Інше, старечо вгнувшись хребтиною, стоїть у своїй конячій зажурі, і очі сумовито дивляться па тебе: зовсім бузкові!.. І всі чомусь попутані, хоча куди їм звідси тікати? Пута — з фабричної брезентової стрічки…
Художники-декоратори спорудж'ують курінь для знімань. Загалом непогано виходить. Сіном укритий. Тільки в сіно квіточок багато навтикали штучних, що їх зі студії привезли; один з декораторів просить їх берегти, бо він несе за них матеріальну відповідальність. Діти з таборів ідилічними зграйками розбрелись по луках, щебечуть то тут, то там. З сачками за чимось ганяються — синього метелика ловлять… Оператор ще раз оглядає берег, зважуючи, що зайве. Оці ідилічні гуртики дітей в щасливому щебеті серед ласкавості літа і ряди піонерських будиночків, що вишикувались понад річкою, в зелене фарбовані, біліють візерунками наличників, — їх треба остерігатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не внесли фактуру іншого життя, прикмети іншого часу. І далі йдуть.
— Так, хай мислення моє імпульсивне і відповідно цьому сприйняття світу, але хіба ж не властива ця імпульсивність якраз самому нашому мистецтву, що в силу своєї специфіки і дає життя розкадроване,в динамічних частковостях… Не хто інший, як саме цей буйний нервовий вік, і став батьком такого бурхливого мистецтва десятої музи! Воно — наймолодше з мистецтв, але й воно лише переддень з'явлення якогось ще новішого, ще несподіванішого мистецтва, яким дивуватимуть людей амфітеатри майбутнього… Вони будуть антично відкриті і споруджені будуть серед океану…
— Дожити б, — усміхнулася Ярослава, а Сергій, бредучи в траві, вів далі:
— Чудо кінематографа з'явилось після тривалого затишшя, після століть генетичної стабільності в усіх давнішніх мистецтвах, які хоча й знали оновлення, але не витворювали нового виду. І ось зродилося диво екрана, зродилось, звичайно, з блискучих досягнень техніки, але не лише завдяки їй: була потреба духу, потреба часу, і якщо брати фільмову творчість в її кращих виявах, то це ж таки справжнє мистецтво з усіма притаманними лише мистецтву властивостями. Воно навчилось творити поезію екрана, мислити каскадами образів, воно здатне одухотворювати людей… Людське обличчя в безкінечних можливостях його емоційних виявів, найтонших нюансів, сила слова, світла, музики, кольорів — все поєдналось тут під верховною владою митця… Могутню владу дає тобі екран, але ж він і диктує. Володарі, творці, ми водночас і підлеглі свого мистецтва, бо художні закони його для нас понад усе.
Ярослава ішла ніби й весела, і в той же час він помічав: невесела. Збирала дзвіночки, складаючи їх один на одного. І оператор догадується, для кого вона збирає цей пасторальний букетик… Понесе і поставить йому в склянці з водою на вікні.
— Дивно, що коли принесеш їх додому, щоразу помічаєш, що зовсім вони там стають не такі, як тут серед трав… І не • тому, що прив'януть, a будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самій природі своїй, живуть в її настрої і, зірвані, вже не повернуться в цю просторінь, в цей день. Трохи сумно, що ніщо не повернеться: ні цей день, ні дзвіночки, ні промені на траві… Все, все в однім змигку життя, дублів нема, дублів життя не знає!..
Йдучи поруч із Сергієм, вона усміхається — очима, устами, і почуває він, що всміхається не йому, уявляє зараз того, іншого біля себе… Але веселість її чомусь сумна. Чи помічали ви, що в погляді дівчини, коли вона з ніжністю дивился на свого коханого чи думає про нього, завжди є щось скорботне?
— Кажуть, що людина, яка була на фронті, стріляла, вбивала, — це зовсім не та, якій не довелось зазнати цього, як ти гадаєш, Сергію? Між такими людьми буде колосальна різниця у психіці?
— Не знаю.
— Війна, певне, полишає невитравний слід у душі. В очах у декого з них — ти помічав? — смуток, що ніби скипівся. Вугіль, що став антрацитом. Так іноді хочеться підійти й запитати: оцей іній, що сріблиться па скронях… з яких він зим?
Сергія вона ні про що не питає. Віддалено чула про його нещасливе кохання, але причиною розриву ні разу не поцікавилась. Може, з делікатності: адже в цій сфері ніхто не може бути суддею, зона заборонена. І він теж, звичайно, не розповів їй, як захищав Ярославу перед претенденткою на її роль, якою ціною відстояв святий для нього принцип , мистецтва. Рану ту ніби вдалося загоїти, але чи не з'явилась натомість інша? Сергій навіть перед собою соромився думати, що в нього може спалахнути почуття до провідної актриси фільму, що й тут ще дістане одкоша, опечеться, одначе щодалі частіше йому хтось ніби глумливо нашіптував уночі: “Закохавсь!” Ще відтоді, як знімавїї на пробах, в тій сцені, де вона латає сорочку Шамілеві, а потім невідривно дивиться на нього, поглядом питаючи: хто ти і звідки? Мабуть, тільки в особливих натур буває стільки ласкавості — в очах, на устах, в голосі такого теплого тембру… То були прекрасні кадри. Коли Сергій переглядав Їх, його не полишав настрій святковості, жадібно вивчав вирази її обличчя, цятки світла на очах, і в їхніх переливах читав самі порухи душі, глибокої, щедрої.
— Ось завтра почнемо знімати, Славо, тебе… Це добре, що він вирішив розпочати зйомки сценою на острові.
— Боюся цієї сцени. І отих обіймів, і тих розиущених кіс…
— На цій деталі якраз я наполіг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всій окрузі…
— Боюсь.
— Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фільму, lie мріємо про успіх, про славу, про гран-прі в яких-небудь Каннах… Але ж не тільки це? Існує щось набагато пише цього.
— Ає. Може, тому й тривоги?
— Ввійди в настрій, в ситуацію, будь сама собою від тебе нічого не вимагається…
— Хочу бути правдивою.
— А це головне! Адже в мистецтві пі від чого по сховатися, воно пайнещадніший проявник, з хімічною точністю проявить тебе, хто ти є насправді. Якщо дрібна душа, так і постане — дрібна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболівати за піших, не лише за себе, то в найпростішому, навіть у паузі мимовільній розкриєшся своєю справжністю.