Циклон – Олесь Гончар

— Йой!

— Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає? — І одразу ж: — Здрастуй, татунцю! — Чула батьків розважний, лагідний голос… І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі… Чула родаків ближчих і дальших, — скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!.. Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: “Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!..” І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, — екзотична “людина в кожусі”… Було б вчинено розправу над ним на кораблі, якби не стали італійці та серби тоді на його захист, такі ж збідовапі, як і він, шукачі заробітків… Старечо хлипа у трубку:

— Славцю, дитино! Так хтів тебе видіти… Вранці ав'йон, відлітаті маю… Побачитись приїздив… Рідній землі вклонитись… Може, й не доведеться більш…

Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбільшу подію:

— Колодязь віідін… І біля нього грушка та сама!.. Говорив про се, про те, про родичів кревних, як їх багато та як файно вітали його, і — знои:

— Та сама грушка біля колодязя, та самісінька… А стільки літ зійшло!

Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!.. Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття… Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це — для всіх!..

В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:

— Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:

— Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу… Тож — бережіть!

Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть… Бережіть”, — все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.

Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.

XI РОЗПОВІДЬ ЖІНКИ-ГЕОЛОГА

(біля піонерського вогнища)

— Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовій темряві, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкінечність. Серед тих, що лише з листочків перекидного календаря дізнавались, що плин часу не зупинився, що й далі триває літочислення днів, які десь там нагорі змінюються сонцем, вітрами, виблискують морем, залишаючи нам тільки ніч, ніч безперервну… Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах, а ми не посліпли, ми при скутгах світлячках ще бачили себе, свої муки, лахміття, здичавленість… Тіні підземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камінь, добуваючи вологу. Я теж, божеволіючи від спраги, довготерпляче, по крапелинці, збирала ту вологу з печерних сталактитів для поранених нашого підземного госпіталю.

Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховісне: “Гази!”

В підземелля докочувалось якесь ритмічне постукування нагорі, нам і в думку не клалось, що то компресори нагнітають гази. Жіночий зойк полохнув людей: стало видно, як з півтемряви густа хвиля кільчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густішає, здушує груди, — і катакомби вперше від предковічних часів завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синіють, падають, з хрипінням б'ючись у конвульсіях…

“Протигазів! Протигазів!!!”

Масок не вистачало, діти кричали й матері.

Мовби згадавши, що, крім катакомбового, існує ще якийсь інший світ, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душі. Я бігла з чиїмось малям на руках, бігла без протигаза, притискаючи до рота йому і собі зволожене ганчір'я, а коли винесла, воно було мертве… Посиніло, кістляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, — може, майбутній астронавт… Компресори працювали дужо, ритмічно, в напівпритомності я бачила тих — біля компресорів, вони стояли між бурим ніздрюватим камінням і реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, із хмари газу — фантастичні, брудні, немиті створіння, недодушені підземні кроти…

Потім — степ у полинах і небо кольору сивого прив'ялого полину. Гірке небо, пригіркле повітря довкола, — я ще видихала із сеое хлор, ще й тут, у степу, він здушував мені груди. Ступала кудись і чула під собою землю, наповнену в надрах живими людьми, їхніми прокляттями, криком та стогоном. Ще перед тим наслухалась, що катакомби тягнуться від Керчі на багато кілометрів, і, здавалось, якраз отут, піді мною зараз вони пролягають, кричать людьми, що, задихаючись, падають в клубовиннях труєва, перед смертю здирають із себе маски не діючих уже протигазів, благають:

виведіть до душників… Вся підземність — в живих людях, у корчах мук, у скриках останніх проклять.

Може, я мусила теж там зостатись? На вірну смерть, на удушшя? Була я молода, як ви оце, Ярославе, тепер, і була закохана, і вірила, що десь живе моя любов у матроській тільняшці… З жінками та дітьми вискочила в безумі, сумління мучило, що страх мене пересилив… Майже тваринний інстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на тапчанах, нашу Танго-медсестру побачила розметану біля них на підлозі і лікарку бездиханну, Золотокудру… Може, не треба було б мені вискакувати, може, малодушною виявилась? Так, я не героїчна натура, знаю це. Він би зостався. Як оті чотири молоді лейтенанти, що, обійнявшись, стояли під стіною у штольні й востаннє, востаннє в житті співали “Інтернаціонал”. Той, кого кохала, кого ждала з десантом, в такій ситуації став би поруч із ними п'ятий. А я не спинилась, пробігла, підхопивши чиюсь дитину, зачманівши від газу, вискочила… Брудна, у вошах, добре, що він не бачив мене таку. І ніколи вже не побачить.

Рибальські жінки-керчанки врятували мене, нікому не потрібну тепер медсестру, дали цивільну одежу, і я пішла степами на північ, з жахом озираючись час від часу на це місто кошмарів, на зловісну тепер Мітрідатову гору. Ні, навіть уявити не могли в часи Мітрідата, що тут доведеться пережити людям прийдешніх часів.

На північ кудись ішла, одна під безмежним небом, босі ноги після катакомб незвично ступали по рівному, теплому, серед скупої рослинності: солянка, верблюжа колючка, дюшан… І все мені було таке дороге! Ледве не кричу! Дорогий мені вітер! І цей кущ кураїни, заячий холодок…

Компресори вже не нагнітають газ тобі в груди, п'єш чисте повітря, що його цілий океан розлився під цим високим і вічним небом, над степами та горами таврів. Стільки повітря! Вистачило б його на всіх, а те дитя катакомбове не мало ковтка кисню, в двадцятім сторіччі загинуло від удушшя… Виродки з синіми очима — чиїсь діти, чиїсь сини! — розкарячено стояли над нами біля компресорів-газокачок і, розважаючись видовищем, реготали. Ось це приголомшило мене тоді більше, ніж газ.

Взимку, ще коли ми стояли на Кубані, привезли до нас партію полонених німців, тяжко поранених, пообморожуваних. Особливо чомусь багато було поранених у коліна. Це треба велдких бинтів і зовсім чистих, стерильних, щоб гіпс накладати. А в нас з усім сутужно: ні зайвих бинтів, пі шприців, пі глюкози. І все ж наша Золотокудра каже моїй товаришці, Тані Криворучко:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: