Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів — зовсім сріберних, сяючих! — вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:
— Голуби над потопом… Майже за Ноєм.
Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, — і одразу вирушали за призначенням.
На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, — цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці — долішнє село, одне з тих, 'що найбільш потерпали.
— Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, — порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу. — Щоб не накренило наш ковчег!
Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові — командирові екіпажу — міліціонер відрекомендувався.
— Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!
Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:
— Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: “Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від'їжджаю… невідомо куди!”
Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. “Та й сам він з природи хіба ж не актор?” — весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: “Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!” Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: “Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль..”
Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:
— Який рік служби?
— Перший.
— Звідки?
— Якут.
— Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?
— Узбек.
— Салям-салям… А механік-водій?
— З Полтави… А цей ось із Костроми.
— Інтернаціональний ковчег маємо!.. Спеціально вас підбирали, чи що?
— Життя підбирало.
— А товариш якут плавати вміє?
— В нас пояси, — була стримана відповідь.
— А ми з вами, товаришу Путря? Без поясів, без жилетів, — аж ніби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфінвідділу. — На книжці скільки трудових маєте? Жінці залишили заповіт?
Мовчав товариш Путря, тільки сопів, вважаючи, певне, що не до речі ці жарти.
В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поінформований: знав, звідки прийшов циклон, кого зачепив, які держави з ним мають клопіт. Згідно прогнозів, прибулець з Атлантики має ось-ось “видохнутись”, розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, які й не таке зупиняли… Згідно тих же Лукавцевих даних, сусідня держава майже всуціль залита водою — міжнародні експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захід, працює без перебоїв і людських жертв у їхнім районі, па щастя, поки що не зареєстровано…
“А як там мої?” — раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кіпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокійливий: школа на підгір'ї, на так званій Підгурщині, вода туди не повинна б дістати… Ось тільки дитячі табори понад річкою та коні в лугах… Дещо з реквізиту, мабуть, попливе: оті підсаджені очерети та верби, декоровані трав'яними штучними косами… ну, та біс їх бери!.. Коней з лугів якби встигли вихопити… Ніяк не міг пробитись до кіногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але міст уже був перетоплений… Одначе амфібії під ранок будуть і там. Думка про це якось врівноважувала.
На цім відтинку шляху амфібія рухалась ще без особливих труднощів. Ішла з чималою швидкістю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусениці міцно хапають каміння бруківки.
Міліціонер то примовкав, то знов подавав голос, підбадьорював командира, неговіркого юнака-офіцера, що, не втручаючись в розмову, сидів поруч з водієм у напруженій позі.
— Дави, дави стихію, лейтенанте! — звертався до нього Лукавець. — Злива тільки гірським ведмедям страшна, а нам, народу організованому… Чи ти, мабуть, вперше попав у таке?
— Я на ріках сибірських виріс, знаю, що таке стихія, — пе озираючись, кинув лейтенант.
— Одначе нема таки лиха без добра: стихія додасть тобі по зірочці на погонах!
— Нам статутом покладено рятувати населення від стихійного лиха, — знов, не озираючись, сказав офіцер.
— Молодець! — похвалив його “страж порядку”. — Але по зірочці все одно не завадить…
Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вітром, але амфібії йшли весь час з відкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих верб. В присвіти крізь них всюди нижче дамби проблискувала, стелячись в темряву, вода; в одному місці видно було, як за розливом віддалік вирує пожежа.
— Горить комбікормовий завод, — вперше озвався заврайфінвідділу, і в голосі його був сум.
Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували, оптично зменшені відстанню, освітлені червоними відблисками загравища. Наче закрутилась в проекторі стрічка якоїсь давньої кінохроніки воєнних літ… А ще вище, десь ізгори, прорвалися палаючі потоки нафти, чулися глухі вибухи, — здається, горіла нафтобаза, з гуркотом рвало цистерни. Подекуди горюча суміш, розтікаючись, маслянилась аж попід вербами, одкинутими від води недобрим світлом; молоденькі солдати прищухли, заклякли, дивлячись з люків, як майже поруч летить по бистрині навперемішку з буреломом, з зірваними цистернами важка палаюча ріка.
— Не хотів би, щоб знесло туди нашу амфібію, — сказав міліціонер і примовк.
А машину щодалі частіше заносило. Раз у раз поколихувалась на плаву, вже не дістаючи гусеницями дна. Одним із потоків, що переливали дорогу, амфібію так крутнуло, що справді ледве не кинуло в верби на стовбури, — водій якось утримав. Незабаром їм довелося зупинитись: попереду утворилася “пробка” із їхніх же машин. Виявилось, що одну із амфібій занесло, збило вбік, і вона застряла носом між деревами. І добре, що застряла: по той бік, зовсім недалеко, горіла вода. Котрийсь із командирів, огрядний, високий, — солдати впізнали в ньому свого полковника, — стоячи над люком застрялої машини, раз у раз стріляв угору із пістолета: в такий спосіб подавав сигнал, бо крізь ревище води та гуркіт моторів голосу людського тут було не почути.
— Не смій! Не підходь! Тут як проскочиш — згориш! — так, як потім з'ясувалося, треба було розуміти його застерігаючі постріли й вигуки-накази,- але їх у гаморі не могли розібрати, і котрийсь із плавучих танків таки наблизився, підчепив тросом і витяг застрялих із верб. Після цього “пробка” швидко розсоталася, багатотонні машини ринули вперед, кожна чимдуж поспішаючи далі на окреме, визначене їй завдання.
Колотнеча фронтових доріг, напруга ночей, форсування рік — своїх і чужих — все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоціацій. Що за час! Скільки тягарів кладе на плечі лиш одного людського життя!..
Були вже неподалік од Підгайців, колії їхній амфіиіі перегородила путь особливо бурхлива вировш'а бистрінь, — здається, тут проходило основне річище котроїсь із раніш мало й помітних, а тепер переповнених бистриць. Моторошно було дивитись, як, пролітаючи перед тобою у світлі фар, коловоротиться, гуде важка вода, змішана з землею й камінням. Жене колоди, валуни, мов жорнами все перетирає, риба де-не-де спливає, зблискує біло, поглушена, побита. І це форсувати? Водій зупинив машину, приглушив мотор.