— Чого ти? — з подивом глянув на нього командир.
— Не можу. Мій бетеер на таку бистрінь не розрахований, — відповів солдат офіційним тоном.
— Не мудруй.
— А там он нижче міст залізничний… Як закрутить, як гахне об нього…
Він, здається, мав рацію, цей водій: вода висока, понад усі габарити, якщо машину знесе, під прольотами мосту їй не пройти — з льоту розіб'є… Розумів, видно, це й сам командир, і все ж:
— Не мудруй, веди!
— Потонем!
— То що ж — назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед!
Амфібія рушила, попливла, її одразу ж закрутило, накренило, довелось мерщій позакривати люки. Одначе водомет, прилаштований десь на кормі, силою реактивної тяги штовхав, кидав амфібію далі між буруни, потроху вирівнюючи, якось утримуючи серед вировиння цей їхній запломбований наглухо залізний ковчег. Нарешті гусениці знову гребнули дна, торкнулись тверді, і командир з полегкістю вигукнув:
— От і все, Єрмаков! Отак долають водяні бар'єри!
Тільки відкрили люк, і цієї ж миті налетіли на майже невидимі в темряві телеграфні дроти — вони були тепер низько, — хтось устиг гукнути:
— Голови пригинай!
Пригнувшись, почули, як під натиском амфібії напнуті проводи сталево дзизнули урізнобіч, розлетівшись зі звуком обірваної струни.
XVII
— Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! — Сергій знову сидів між сватами, а звертався до всіх. — Чи чули вії, як кінь стогне? Живий горить, з дверей виламується, а на нього обвалюється палаючий дах сарая!..
— О пане операторе…
— Стоп! А Добру Людину бачили? Добру без гриму, без підмальовок? Кажуть, нема, а я стверджую: є! Хоч не густо, а с.
І хотів розповісти про того лікаря-партизана, який йому, Сергієві, врятував життя. Три місяці возіїв його, малого поліщука, в коші з тирсою по лісах… Та тільки оператор почав, як раптом погасло світло. Ніч заглянула в вікна циклонною тьмою, оглушила шумом зливи. Аж тепер, без світла, всі почули її. Люди, па якусь хвилю прищухнувши, наслухали темне буяння ночі, потім хтось, виглянувши у вікно, повідомив, но світла ніде ігема: занурились у пітьму і село, й комбінат.
— І вода, таки чути, прибува…
І одразу ж голос веселий — чийсь хміль промовляв:
— Як підступить вода — ію драбині на хату, і там догуляєм весілля!
Але темрява помітно угнічувала всіх.
— Чому ж не дають світла? Мабуть, десь замикання на комбінаті, там у них це часом трапляється…
Знайшли Десь каганчик із гнотом, запалили, — підсліпувато заблимав перед Мамаєм, що ледь помітно усміхався з темряви.
— Щоб на весіллі та оця блимавка, хай би її шляк трафив! — вигукнула котрась із молодиць. — Але ж маємо свого електрика!
І цо стосувалося жениха; позбавлений подійських прав після того нещасного випадку, вій працював тепер електромонтером на комбінаті.
— Зараз буде світло, — підвівся жених, і лице його загорілось рішучістю.
Його пробували стримати — костюм на тобі ж новий і краватка! — але Стась, нехтуючії застереження, в чім був, так і рвонувся з хати. За ним кинулось кілька хлопців, друзів його. Настя в розгубленості залишилась стояти біля дверей, де її спинили дівчата; в білих туфельках, у весільній фаті, була вона зараз якось жалібно зіщулена.
— Буде, буде, ось упидитс! Він полагоди гь — прнмовляла до людей, і вчувалися в її голосі непевна надія і острах підсвідомої забобонності — що осі, на її весіллі та рантом іасне світло… І їй, і гостям хотілося вірній, що все там буде гаразд, хлопці полагодять і ось-ось повернуться звідтам до столу хоч промоклі, але вдоволені своїм вчинком. Ніхто ж бо ще не знав, що трансформатори десь уже захлинаються у воді, і стовпи електролінії повалені лежать на луках в наплутанім дротті, і що нема зараз на світі електрика, який би міг зарадити справі.
Не гулялось уже. Молода у своїй фаті, припавши до вікна, стріпувалась між подружками в нервовій тривожності, прислухаючись до вирування негоди. Люди то виходили, то заходили, і в кожного на устах тривожне:
— Вода! Підступає вода!
— Треба додому навідатись…
— Ліс лежить пов'язаний біля хати — ще забере…
Дівчата у міні-спідничках, фермівські доярки-десятикласниці, що їх Колосовський збирався залучити до масових сцен з полонянками, теж занепокоїлись, зібралися йти:
— На старицях ваша ж худоба в літніх таборах!..
Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку під полу старого плаща, оголосив:
— Світла нема, кіна не буде, — і рушив до дверей. Це змусило Сергія піднятись.
— Буде кіно! — заперечив уперто й, взявши кінокамеру, вибрався, розгарячілий, надвір. Мокрим холодом обдало. Вітер студений, як пізньої осені. Чоботи одразу потонули в воді, вона була крижана. І ці різноголосі нічні шуми, яких досі ніколи не доводилось чути. Десь між деревами, в незвичній близькості, гуркоче вода. Звечора її не бую. Почувається, що всюди вона — тут і там перебулькує, клекоче на різні лади. Реве десь лудоба, лають собаки, з протилежного краю села долинають і:озрозумілі гвалти. І все затоплює темрява. Ти і безмежжя тьми. Ти і стихія в буйній, сліпій розкутості своїх сил. “Світла! — ось що зараз тобі треба… — Бодай будь-яке джерело світла! Щоб зафіксувати цю грізність, цей ревучий потоп тьми, бунтування ночі…”
Вибігла з хати якась молодиця, здається, якраз та, що з нею він, незграбний кіпокавалір, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога:
— У мене ж дитина вдома! — і підбігцем побрьохала в темряву.
Все плуталося в голові, ще зачманілій від весільного чаду. Брів кудись через садки, через повалені вже типи, ноги з незвички підгинались в рухливій бистрі іі воді, що вив'юпювалась, ніби жива, з-під гумових його чобіт. Рухався в тому напрямі, де, йиму здавалось, мала бути Підгурщина, де в школі серед коробок із запасами плівки, серед декораційного мотлоху сплять зараз твої і, може, нічого не знають. До річки, до річки мерщій, щоб встигнути перейти кладкою на той бік.
Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по воді, наближалися якісь постаті. Наблизились упритул: вибарложені, в мазуті, страшні. По білих сорочках впізнав хлопців, що бігали шукати замикання. Стася між ними не було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурі слова:
— Поліз на стовп… Неподалік стояла бочка з карбідом, підтопило її… А карбід у сполуці з водою, ви ж знаєте… Вибухом кинуло кудись Стасика… Ми шукали, але там все вже несе… Експортний ліс, готову продукцію понесло!.. Не знаєм, як Атщі й сказати…
І, звернувшії, подалися садками в напрямі до весільної. хати.
Кінооператор по якомусь часі таки виплутався до річки. Затемніли надбережні кущі. Десь тут за ними має бути кладка, вірніше, місток з поренчатами, з якого ясної ночі ви, кіношники, любили дивитись на воду, фантазуючи — що закодовано в ній, в зоряній текучості ріки. Темний оцей вибух стихії, видно, був закодований, сила оця сатанинська!.. Річка переповнена, вихлюпує, пригинає кущі — осьось вийде з берегів. Вода йде з страшним гуркотом, такого ти ніколи не чув. Бистрінь вирує, летить темним клекотом, несе якісь купи, згрізна погуркує, — можна догадатись: горне валуни. Але де ж кладка? Нема й сліду, хоч паче ж отут була. Чи, може, зовсім не тут? Може, й річка це зовсім інша, не та, що світилась усі ці дні, кришталево дзвеніла внизу, плавко стелячись по камінню? “Заблукав… Здається, кладка десь нижче!..” Спотикаючись, рушив уподовж течії, плутався в якихось кущах. Напружуючи зір, вдивлявся в темряву. Де ж вона, школа на підгірцях? Де Золотий Тік? Над чорною повінню ночі тільки й підносить уява Золотий Тік з Ярославою. Побачити б. Ніколи так не прагнув побачити її, як зараз. І зрозумів раптом, що нікого й не кохав, крім неї… Найближча до ідеалу жінки. І сьогодні на цьому чудпім середпотопнім весіллі весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявній фаті близько тулилася до Сергія перед тим лихим та веселим, як біс, Мамаєм…
Щось темне стирчало з води недалеко від берега. Нахилився, приглянувся: вершечок стріли екскаватора! Тепер вгадав це місце: екскаватор брав тут гравій внизу на дні русла, тепер він весь опинився в воді — стирчить лише вершечок стріли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, її нема, нема! Оператор згадав, що десь тут поблизу біля старої верби мав бути рибальський чопоп. Незабаром набрів на ту вербу: справді, човен є! Плаває на воді високо, урівень з вербовим віттям… Спробував дотягнутись до нього, намацав у воді ланцюг, пін ішов углиб, — десь там унизу човен прикутий до кореневища ланцюгом… Смикнув раз, вдруге — тримається міцно. Пірнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш…