Циклон – Олесь Гончар

“Стрибай, пікіруй па мене!” — а вони соромляться, ніяковіють, прикривають коліна халатами, — незручно сідати на вояків верхи… Огрядна молодиця, що стару свою матір на руках несе до амфібії… Ще погляд фіксує собаку, його звідкись пригнало течією, вибиваючись із сил, підплив до скрученого водбю в гармошку штахетника, приклав голову до стовіга й перепочиває: розум!

Невдовзі на допомогу амфібіям прибув плавучий могутній танк, він, як крейсер, ходив по селу, знімав одразу людей цілі купи, і дивно було дивитись, як цей залізний трудяга править дітей на собі, а вони, вже сміючись після переполоху, міцно обіймають рученятами жерло гармати.

Повний день нарешті настав після кошмарів ночі, і хоч вода й далі прибувала, але всюди гуркотіли моторц, гуркотіли внизу і вгорі — в небі з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузаті, з червоними зірками на лисніючих боках.

Настрій у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нині є, завтра нема!.. Почастішали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нічого вдіяти не міг, — цілі сім'ї не хотіли спускатися з дахів. Хіба ж це просто розлучатися з своїми затопленими гніздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови із наповнених водою хлівів, з пожитками, що купами лежать, стягнуті на відкриті до кроков горища… Порося кувікає біля розчервонілих ніг молодиці.

— Як візьмете й порося, то згодна, а ні, то якось і тут перебуду.

Товариш Лукавець не приймав ультиматумів, суворо поглядав на дах:

— Ми прибулії тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по темності своїй води не боїться… Бач, який влаштувало концерт… А ти ж свідома! Ну, давай руку, газдине!

— Ні, сама не йду.

— То щоб мені за тебе відповідати?

— Атож. Відповідатимеш, бо загітувати не зумів!

І так стояла, аж поки солдат, з'явившись із-за спини, вхопив її в оберемок, поволік, затяту, до драбини…

Голова сільради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфібію в найдальший кут села. Тут виявились особливо вперті: піхто не хотів залишати дахи. Двоє парубків сиділи на хліві, поспускавши ноги, й — не треба було бачити! — пробували ловити рибу хватками: побиту, білопузу, її гнало звідкись із колгоспних водоймищ.

Міліціонера це обурило й розсмішило водночас:

— Рибку ловлять серед потопу! Кому стихія, а їм момент: колгоспних коропів па дурницю тягають… Ану злазьте!

Риболови ні з місця:

— Здаєсь нам, що вода спадатиме…

Навіть погрозою штрафу не вдалося зігнати їх вниз:

— Посидимо ще, подивимось, що воно буде.

З сусідніх дахів жінки знову виставляють умову:

— Якщо заберете й корів…

Лукавець взявся за мегафон, затрубив:

— Маємо дані: з верхів'їв іде новий вал! До дідька полетять всі ваші лампачі!

Заврайфінвідділу стривожено вхопив його за руку:

— Ти що, паніку зчинити хочеш?

— Паніки не буде, а лад буде, — спокійно заперечив міліціонер. — Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологію мас… І на військовій справі слабо розумієтесь: паніка скорше буває від незнання, аніж від знання!

— Не треба їм всього знати, — бубонів Путря. — А надто ж твоїх оцих нічим не підтверджених даних…

— Дощ іде, отже, вода прибуватиме! І мій обов'язок оповістити народ. — Він знову підняв мегафон. Путря побуряковів:

— Я категорично проти!

— Можете скаржитись… Трублю!

І Лукавець спрямував мегафон на людей:

— Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора підніметься на три! Вище усіх критичних рівнів!

І це таки вплинуло. Люди знехотя, поволі стали спускатися з дахів.

Потерпілих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солі. Амфібії та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних місцях, і лише коли повертались за черговою партією своїх пасажиріїі, солдати — повеселілі, збадьореш ділом — мали змогу обмінятись уривками вражень:

— Я тій медичці: пікіруй, а вона почервоніла до вух і халатиком коліна прикриває… Та пікіруй, кажу, нам тут зараз не до жартів, — і сміються…

— А мені одна бабусеищя, коли я її виніс, тііиас карбованець в руку… Я спершу й не дотямив, для чого стара мені суне той зім'ятий папірець, а вона аж просить: “Візьми, синку! На тютюнець буде!..”

Коли амфібія їхня проходила мимо обеліска в центрі села, погляд Колосовського з щемливим чуттям торкався довгої стрічки накарбованих на камені імен, що рябіли численно зверху й донизу, зникаючи десь під водою. Викликані уявою з небуття, виринали живі, ті, що на очах твоїх падали в атаках, що вмирали на руках у товаришів… Із різних республік, зрілих літ і зовсім молоді, недожиті, лежать ось тут разом у братській могилі, і тільки обеліск гостроверхий із стрічкою імен над ними каменем проріс… Міг і ти бути тут…

— І рядові, і лейт'енанти та капітани там є, — завваживши його погляд, пояснив голова сільради. — Тяжкий у нас фронт переходив…

— Багато прочерків…

— То безіменні. Без документів знаходили ми їх в полях. Але ж вони були, хоч і безіменні? Життя віддали…

Мовчки прислухались до розмови молоді солдати. Зосередженими ставали мокрі чисті обличчя, що тільки-но вмивалися сміхом, пригадуючи свіжі свої рятувальницькі пригоди. А коли після цього знімали нових, з обкислих вікон витягували чиюсь численну родину, то .були солдати тепер ніби уважніші до тих, кого рятували, руки їхні стали мовби ласкавіші…

Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на борту, на одному з городів загледіли дідуся, що, простоволосий, борсався у течії, клопотався біля напіввивернутої потоком культурної яблуні, ппшна крона її рясніла, вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в руці, старий щось мудрував біля стовбура, здається, хотів до чогось припнути яблуню тим засмальцьованим тросом.

— Вуйку, садок припинаєте? — весело гукнув Лукавець. — І що за людина!.. Скільки й не таких садків нині попливе в море!

Солдати вже брели до старого. Він дивився па них якось невидючо, прохально, блаженно, а посинілі з холоду губи кривилися усміхом чи плачем. Не опирався рятувальникам, тільки обривок троса все чомусь не хотів випустити із закоцепілих рук. Худий він був, кістлявий, і підіймати його було зовсім легко; солдати обережно, мов дитину, подали на амфібію це старече, вироблене працею тіло, в якому ще якимось чудом тримався незахолонулий дух життя. Затиснутий між жінками та дітьми, поступово відігріваний ними, старий до самого місця, куди причалював їхній ковчег, припадав очима до солдатів, світив старечою ласкою то на узбека, то на якута, котрі на руках своїх підняли його перед цим на амфібію; з якоюсь полегкістю дивився, і посинілі губи весь час повторювали розчулено й лагідно:

— Славні роб'ята… Файні легіники… Хар-роші роб'ята…

А через деякий час знову:

— Славні роб'ята… Файні легіники…

І так до самого місця більш нічого сказати не міг. Вода таки справді прибувала, Лукавець не помилився у своїх припущеннях.

З околиці села видно, як далі, в сторону ріки, лютує стихія. Не підступитись туди! Жене ліс, несе підхоплену десь у верхів'ях худобу, — тільки рогаті голови, зринаючи па бистринах, як знаки відчаю, стирчать із води… Якийсь бузівок, що йому вдалося вибитись із бистрини, забачивши амфібію з людьми, поплив просто на них.

— Давай, давай, сиволобик! — гукали йому солдати. — Не здавайсь!

Видно було, як він, наближаючись до амфібії, перемелює воду, товче її ногами, і очі напнулись уперто, в них мовби зібралась вся його молода воля до життя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: