— Субсидію дають, всілякі пільги, але ж — ні! Не посунемось пі на метр. Тут наші батьки й діди жили… Тут кожен корінь наш.
Ну що за народ?
— Жебрали б, жебрали б, якби це колись, — каже котрийсь-із старожилів, думаючи щось своє.
Товариш Лукавець, вірний собі, нарешті “видає” кілька веселих повеневих історійок. Про буфетницю, яка пішла на чортову спілку з циклоном, сподіваючись приховати чималу розтрату… Та ще про того завскладу, який “під шумок стихії” сам кинувся вночі спустошувати свій склад; повідмикав, повідчиняв двері навстіж — був певен, що повінь змиє всі гріхи, а повінь до нього так і не підійшла…
Про людські жертви мовилось неехоче.
— Як на такі розміри лиха, то жертв зовсім не багато, — заспокійливо казав Лукавець.
— А могло ж би і цих не бути? — зауважив молодий чепурун із районних.
— Ну, це вже не до нас претензія, — заперечив Лукавець. — Ми зробили все, що могли. Не міліція винувата…
— А хто?
— Всі і ніхто. Ніхто і всі. Треба, щоб душевної депресії в людях не було, ти мене розумієш? Є депресія в циклонах, є вона і в людях… Звідси й наслідки. Так що скарга відводиться: не за адресою вона.
“Ніхто і всі” — ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, співчутливо приймалось також і його посилання на якусь оту не зовсім зрозумілу депресію, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах… Присутні згоджувались, що жертв циклону було б справді набагато більше, сотні людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку.
— А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсім не було? — дивлячись Лукавцеві в вічі, доскіпувався Бронек-дев'ятикласник.
— Циклон загнуздати!—розважно відповідав міліціонер. — 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобі полишаю… Займись.
Музика вдарила туш. Ішли амфібісти. Льотчики вертольотів. Понтонники… Мерщій кинулись шикуватися комсомольці з рятувальних дружин…
Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов'язку, слухають слова народної вдячності. Вручаються грамоти. Чітким кроком виходять з шеренги один за одним рядові й командири, одержують із рук секретаря райкому партії нагороди, що для багатьох із них є перші в житті. Вручають грамоту генералові, стрункому, моложавому. Юнакам в офіцерській формі… Одержують грамоти водії амфібій, пілоти, ті, хто найбільше відзначився в боротьбі з потопом…
— Джумагалієв!
— Скоморохов!
І раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прізвище:
— Каштан Решетняк!
Молодий, бездоганної виправки офіцер одержував грамоту. Розгін плечей, гідність постави… Міцне, повите спокійною усмішкою обличчя. Вилитий Іван! Чистісінько батькова крутобровість. Наче той ожив, наче воскрес…
Вже викликають інших. З числа цивільних одержує грамоту і той модерняга, що приїздив мотоциклом до кіиошників, пропонував зіграти роль анонімника. Одержавши нагороду й відходячи від столу, підморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотіли брати… Не знаєте, братці, людей…
Бронеку їхньому теж належала відзнака за рятування табірних дітей. Він зовсім засоромився, беручи грамоту, .стояв біля столу по-хлоп'ячому нескладний, зсутулений; секретар, усміхнувшись, напівголосно сказав йому щось підбадьорливе, хлопець кивнув і мерщій шугнув у натовп, мовби хотів скорше заховатись від власної слави.
— Ви знаєте, ким він мріє стати, наш Бронек? — сказала Ярослава до Колосовського. — Синоптиком! Всі урагани з параболами їх шляхів у нього нанесені на карті. По іменах знає, де рухався ураган “Газель”, де тайфун “Опал”… Смішний. Неодмінно, каже, полечу в самісіньке “око бурі”, щоб побачити ураган зблизька, на екрані радіолокатора.
Після церемонії Колосовський познайомився з капітаном Решетняком. Так, родом із полтавського, з того села… Батько Іван, мати — Катерина. Хвиля гарячого підкотила до горла… “І ось ти змужніло, розквітло, ще одно людське життя, що тільки розпускалось тоді, коли ми невольничим братством скніли десь у печері-цегельні, лиш зоряним всесвітом вкриті. Розквітло й зустрілось мені на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й засмутити мене…”
Підійшла Ярослава, звернулась до капітана, як до знайомого:
— Вітаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитістю.
Він зашарівся.
— Ви не забуди мене?
— Забути? Таке не забувається… А сарночка ж ваша ще й досі у нас.
— Її треба в гори відправити.
— Але як?
— Я прилечу за нею… Не заперечуєте?
Ярослава відповіла очима: ні.
Колосовський відчув, що виникає ніби якась тайна між ними. Оця сарночка, що її треба в гори відправити… Про неї мовиться таким тоном, з таким поблискуванням в очах… Чи не виросте з неї в горах, десь там на полонинах сарночка їхньої любові?
Незабаром капітана покликали, і він, потиснувши руки обом, твердим кроком пішов до товаришів. Пішов, щоб одразу ж, мабуть, і відбути, і знову опинитися в іншім житті, де суворо, де загадково. Там, де їх рідко й бачать дівчата, хіба що у вихідні, якщо нема тривоги… Але віднині тут їх весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони є і готові в будь-яку мить з'явитись із своєї суворості, за першим же покликом прибути людям на поміч.
XXII
Якби ж тільки в ясні барви дня не впліталася стрічка жалоби… Всюди і в усьому почувалась відсутність когось… Як живого, бачить кіногрупа Сергія в його останнім розшаленілім натхненні, коли він, мокрий, сяючий, забігав похапцем перезарядити апарат… Бачать руки його вмілі й міцні. І улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом замурована в. сірі грунти гирла… Разом з останніми, може найдорожчими, кадрами.
Міст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблі. З людиною, що до останнього фільмувала, поки разом з бетоном мосту пішла в буруни стихії. Так загинув цей невпокійливець, шукач, вічний ловець невловного. Зосталось від нього кіногрупі лише щось на легенду схоже. Взірець самовіддачі від нього зоставсь, “півцарства за гелікоптер!” та ще отого натхнення шал…
— І все ж він вийшов переможцем, — каже Ягуар Ягуарович і поринає в глибоку задуму.
Ніби виріс в очах кіногрупи Сергій. Був він оператором справді несухого, неакадемічного складу. Його камера — експресивна, зухвала, різка, — її ні з чиєю не сплутаєш. Вона мовби повторювала вдачу господаря, його нервову жадобу, його невситенність, навіть вади його… Раніш декому не подобалась в Сергієві, скажімо, ота його набута в кіно професійна манера безцеремонне розглядати людину з ніг до голови, грубувато зазирати незнайомому в очі, мовби допитуючись: “Ану, на що ти здатен… Чи хоч трохи ти кіногенічний?” Але зараз і ці манери його прочитувались інакше: все ж таки-славний був хлопець, душею відданий мистецтву!.. Згадалося засмученій кіногрупі, як один тип, виступаючи на студійних зборах, колись дошкуляв Сергієві: “В тебе ж манія справедливості!..” Що скаже той тип тепер?
В один із найближчих днів спорядили розшуко'ву експедицію, яка мала пройти по річці вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава і Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть сліди якісь, може, десь виплив, у лозах застряв…
Ріка, найбільша з усіх тутешніх рік, праріка, що використовується для міжнародного судноплавства, що десь там у верхів'ях повита в тумани, оздоблена неоном вечірніх вітрин, в мости та бетон набережних закута, — тут вона розлилася вільно-просторо, тече, переповнена повінню світла… Мріяв Сергій про фільми нові, один із них мав бути присвячений Світлу… “Бо хіба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, і часточка матерії, воно й руйнує і творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу… Може, й справді десь тут межа переходу матеріального в духовне, в ідеальне?” — наче чувся ще тут його схвильований голос.
Пливли з думками про нього. Ще кращим, діж за життя, здавався тепер він для них. Мудрий мудрістю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже певен, що їхній колега під час зйомок на нічній натурі, а надто ж під час рятувальних робіт створив, мабуть, справді геніальні кадри — от невідомо тільки, що там вийде, коли буде проявлено… Та щоб не засвітити плівку — в такій метушні тоді під час циклону перезаряджали…