XXVI—XXVII
Козаков, лежачи біля дверей, роздумував про свою єдність з рідним полком.
Роман Блаженко, цілячись у ворога з вікна маєтку, згадував дружину і малих дітей. Потім написав на стіні записку для брата Дениса, не сподіваючись залишитись живим.
Тим часом Сагайда полагодив рацію і передав своїм, що вони в маєтку, викликають вогонь на себе. Денис Блаженко командував ротою і посилав вогонь за координатами Сага йди. Вже два транспортери на подвір’ї горіли. А Черниш лежав і марив. Перед ним були піски і караван, який вів Брянський. Потім він, уже непритомний, почав віддавати команди.
XXVIII—XXX
Німці, залишившись без транспортерів, пішли в атаку, намагаючись захопити будинок. Бій кипів запеклий. Поранені заряджали ріжки в диски автоматникам.
З’явився старий граф з маринованими фруктами і водою, почав пригощати бійців. Черниша теж напоїли вволю. У хвилини просвітлення він сховав під себе маленьку гранату, боячись потрапити у полон.
Сагайда вперше за всю війну відчув себе відповідальним за всіх людей, що були в будинку. Раніше він тільки виконував накази, а думав за нього Брянський. Тепер все змінилось. Прибіг Козаков, доповідаючи, що наші війська пішли в атаку.
На подвір’я вскочив танк; гітлерівці, злякавшись, бігли в напрямку будинку, їх зустрічав кулеметний і автоматний вогонь.
Назустріч піхотинцям із будинку вискакували солдати і приєднувались до своїх.
Санітари вносили з маєтку поранених.
Сагайда йшов назустріч нашим військам. Денис Блаженко спочатку відрапортував йому, що з ротою все гаразд. Лише потім спитав про долю брата, про Черниша. Сагайда заспокоїв бійців вісткою, що Євген живий.
Черниш передав Романові Блаженку свою гранату. Потім румунські санітари поклали його на візок разом з якимось румунським сержантом. У голосі сержанта було щось знайоме. Це був той самий румун, у якого Черниш відібрав коня.
Роман провів лейтенанта й пішов наздоганяти своїх.
На будинку хтось встиг накреслити літеру «Л» з позначкою на захід.
Книга друга
ГОЛУБИЙ ДУНАЙ
І
Шура Ясногорська стояла в кузові машини і, держачись за кабіну, щоб не впасти, милувалась навколишньою красою. Осінь вкрила золотом Трансільванію. Дівчина була сповнена радості в очікуванні зустрічі з коханим, адже свого нареченого Юрія Брянського вона не бачила сорок місяців. Про те, що Юрій воює поруч, вона дізналась від Шовкуна, який потрапив до неї
в госпіталь. Вона розпитувала про коханого в ординарця і вже наступного дня попросилась служити поближче до Брянського.
Гори зачарували Шуру своєю красою. Особливо вразила висота 805. Артилерійський технік, який був її супутником, розповів, що саме на цій висоті їхня дивізія понесла найбільші втрати. Машина обігнала колону танків. На одному з них дівчина прочитала напис «За Батьківщину! Вперед!». Вона не здогадувалась, що це були останні слова Юрія.
II
Шура згадала ті роки, які вона провела без нього. Коли Брянський добровольцем пішов на фронт, вона влаштувалася на роботу в мінський госпіталь. Брат, що залишився для підпільної роботи в Мінську, сповістив її про загибель їхніх батьків під час евакуації.
Під час нападу німецької авіації на госпіталь Шуру поранило. В санітарному ешелоні її відправили на лікування.
Переїхавши через Волгу, Шура вийшла на милицях на станцію. Знайшла свій вагон і вже в купе розплакалась. її сусідом виявився політрук Воронцов, який теж був поранений. Він заспокоїв дівчину. Сльозами горю не допоможеш, треба видужувати та гнати ворога з рідної землі.
Одного разу у вагоні зав’язалась цікава дискусія — один із бійців розповідав про свої довоєнні ловеласівські пригоди. Політрук присоромив солдата й розповів легенду про лебедину вірність: лебеді паруються один раз, і коли один гине, другий каменем падає вниз.
Ідучи в машині, Шура чомусь згадала саме про легенду і вирішила розповісти її Юрію.
Ill
На місце розташування дивізії приїхали тоді, коли вона вже рушила далі. Технік сердився, бо не міг знайти позначку, де шукати своїх. Довго бігав, доки знайшов літеру «Л».
Розпочався дощ, Шура залізла під брезент і заснула. Вранці вона прокинулась від того, що машина зупинилась. Попереду машина фронтової редакції наскочила на міну, і журналісти збирали розкидані несподіваним вибухом шрифти. Дівчина зрозуміла, що затримка надовго, і вирішила долати відстань пішки.
По дорозі вона зустріла підводи, спитала про розташування полку Са-мієва. Від літнього бійця дізналась про смерть Брянського. Враз дівчина відчула свою самотність. «Шура, зойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цілому світі».
Зібравшись із силою, дівчина дійшла до ферми, на якій розташувався полк, зайшла в сад, обхопила мокре дерево і заплакала. Всі її сподівання на щастя раптом зникли.
До неї підійшов старшина і запропонував допомогу. Дізнавшись, що вона шукає Брянського, незнайомець сказав, що він з його роти. У Шури з’явилась надія, що Юрій живий, але відповідь солдата її ще більше засмутила.
IV
Старшина Багіров був відважною людиною. У свої двадцять п’ять років він вже встиг побувати скрізь: працював у Заполяр’ї, був у Монголії і на Уралі.
Башкир за національністю, Вася Багіров кохався на конях, здобував їх для своєї роти. Його конокрадство йому прощали, бо не було йому рівних у бою. Він був таким завзятим, що одного разу з—під носа у німців викрав польову кухню з кашею, щоб нагодувати своїх. В останню чергу він думав про себе, перш за все піклувався про роту і про Брянського. Тому з глибокою повагою поставився старшина до нареченої свого загиблого командира. Він познайомив Шуру з товаришами. У кімнаті висушили її шинель, напоїли чаєм, а коли вона заснула — навіть начистили чоботи.
Прокинувшись, дівчина вийшла на веранду й почула розмову двох бійців про історичну місію воїнів—кулеметників. Вони весь час говорили про Брянського, наче він був живий.
V
Шурине прибуття в полк сприймалося по-різному.
Майор подбав, щоб дівчину відправили служити в третій батальйон, де служив Брянський. Молоді офіцери, що прибули в полк після смерті Брянського, почали залицятись до командира санітарного взводу. Вони увесь час прикидались хворими, і вона змушена була ходити на виклики в різні роти.
Одного разу її викликав комбатів старший ад’ютант, капітан Сперансь-кий. Хоча його вважали відважним офіцером, Шурі він чомусь не подобався. Зрозумівши, що він здоровий, дівчина назвала його хамом. Бійці підслухали їхню розмову, і скоро про цей випадок уже знав майор Воронцов.
Прийшовши у батальйон, він навідався і в Шурину землянку, наказав поставити їй пічку, бо у вогкій землянці дівчина мерзла. Замполіт пригадував їхню зустріч у поїзді і дівочі сльози. А вона нагадала йому легенду про лебедину вірність. На що Воронцов відповів: «А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки пару, своє озеречко, а людина — ого—го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину?»
Воронцов мав розмову зі Сперанським. Комбатові наказав провести бесіду з іншими молодими офіцерами, які часто «хворіли».
Після цього випадку Шуру Ясногорську почали називати Вірною. З особливою прихильністю вона ставилась до бійців із роти Брянського. їй імпонувала їхня щирість і те, що вони ніколи не переступали недозволеної межі, ставлячись до неї з пошаною.
VI
Хома Хаєцький за роки служби дуже змінився. З полохливого солдата він перетворився на розсудливу хоробру людину. Як і всі мінометники, дуже любив спілкуватися з майором Воронцовим, який був всім бійцям як батько, допомагаючи у вирішенні будь—яких власних проблем. Коли дружина Хаєцького написала, що бригадир не дає їй соломи, щоб покрити дах, Воронцов написав листа в колгосп. Тепер у сім’ї фронтовика більше не протікала стеля. І хоча дружина йому писала про суто господарські проблеми — про телицю та про вівцю — Хома мало цим проймався. Зараз його цікавила доля Європи. Боєць часто звертався до уявних європейців і давав їм поради. Над ним потішалися, але любили. Коли Хаєцький був на завданні, товариші навіть вечеряти без нього не сідали. Хому цікавило все: і яка ширина асфальту на дорогах, і чому залізничні колії у нас ширші, ніж на заході.