VII
У перервах між боями проводилось навчання з воїнами, які становили поповнення. Всі готувались до взяття Будапешту. Бійці скаржились, що їх дивізія воює лише в малих населених пунктах. Офіцери заспокоювали їх, запевняли, що фронт — це не завжди столиці.
Іноді хлопці вдавалися до хитрощів. Так, одного разу Воронцов помітив, що розвідники виїхали в поле кіньми. Майор дивувався таким навчанням. До того ж, бійці поїхали в бік винокурні. Він вирішив перевірити. Виявилось, що коні і розвідники були п’яні. Привівши хлопців до тями, Воронцов відправив їх на завдання, а ранком наступного дня вони привели до майора молодого угорського офіцера. Полонений розповів про обурення угорських офіцерів фашизмом, про засилля німців у їхній країні, а потім поскаржився на розвідників, які заставили його, офіцера, козиряти радянським солдатам. На це майор Воронцов відповів, що козиряти радянському солдатові, рятівникові Європи, не соромно для офіцера гинучої армії.
VIII
Майже одночасно з різних госпіталів повернулися Шовкун и Черниш. Коли Шура побачила Шовкуна, то відразу забрала його до себе санітаром.
Євген знову прийняв свій взвод. Бійці дуже щиро прийняли його. Він був живою історією їхніх перемог і втрат у далеких Альпах. Доки Черниш лікувався, у полк прийшло йому звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805.
Зустрівшись із Шурою, Черниш почувався ніяково, боявся зробити їй боляче, адже всі їх розмови могли стосуватися лише Брянського. Дівчина ждивилась на нього оцінююче, хотіла зрозуміти, чим він завоював Юрієву дружбу. Юрій Брянський загинув влітку, а коли Шура познайомилась із Чернишем — падав перший сніг.
ІХ
Після артпідготовки піхота вирушила в атаку. Шура Ясногорська вперше бачила бій. Спочатку вона вважала, що бійці повинні були бігти. Але вони впевнено і повільно йшли. Це було незрозуміло дівчині, поки вона не вирушила слідом за ними. По—перше, перед нею було засохле поле, рясно полите дощами. Бійці і підводи з боєприпасами бовтались у багнюці. По-друге, йти до шосе треба було близько десяти кілометрів.
Найважче було мінометникам — підводи з мінами грузли, наче в трясовині. Коли піхотинці дісталися твердого грунту, мінометники ще стояли на місці. Хуторяни дали їм волів, але худоба не слухалась бійців. Самі ж мадяри порозбігалися.
Господар хутора, в якому зупинились бійці, дуже довго і щиро прощався з Хомою Хаєцьким. Селянин із селянином завжди порозуміються. Хома розповідав про Батьківщину з великою гордістю і любов’ю. До того ж він умів переконливо говорити. У чужій країні Хаєцький почував себе повноважним представником своєї держави.
Вася Багіров, шукаючи кращу дорогу для підвод із боєприпасами, поїхав через виноградники, але натрапив на міну. Втративши коня, він повертався пішки і придумав план. «З усіх шести підвод вибрати найміцніших коней, запрягти в один віз й тягти його таким цупом по шосе. Потім так само брати другий, третій, доки не виволочуть до останнього».
Цей метод підхопили всі і дуже скоро на Будапештське шосе виїхав весь транспорт з боєприпасами.
X
Йшли запеклі бої. Офіцери жартували, що з усіх радянських військ — вони найзахідніші, бо найближче підійшли до Буди. У столиці почалась паніка. Багатії тікали на захід, а бідні люди в села, в пошуках хліба.
Одного разу на подвір’я, де зупинився Вася Багіров зі своїми бійцями, зайшов якийсь старий і запропонував свою допомогу на кухні. Заради жарту куховар дав йому завдання нарубати дров, вибравши для цього немалу колоду. Угорець не вмів цього робити.
Бійці сміялись над несподіваним гостем, вважаючи його капіталістом. Але він виявився художником, який втік від арешту за свої свавільні думки.
Солдати чуйно поставились до старого, нагодували його. З розповіді дізналися про те, що думають прості угорці про радянську армію і як ставляться до існуючого в країні режиму. У Ференца, так звали художника, у столиці залишились донька і онук. Одного разу він показав бійцям свої малюнки, на яких зображувались руїни всесвітньо відомих архітектурних пам’ятників.
Хома попросив художника намалювати його портрет. Ференц виконав просьбу, зобразивши Хаєцького на баскому коні, за що був запрошений до обіду.
XI
Відступаючи, ворог мінував за собою шляхи. Мінометники рухались полем. Вони знали, що скоро знову буде бій. Але в Євгена Черниша був піднесений настрій. Він або не розумів, чому так, або не хотів навіть собі у чомусь зізнаватися. Він згадав свою останню зустріч із Шурою, коли розповів їй, що впорядкував записи Брянського і відправив їх у наркомат. Він захоплювався думками Юрія, і Шура була йому за це вдячна. Настрій Черниша помітив лейтенант із батареї Саша Сіверцев, з яким вони знаходились на лікуванні в госпіталі і разом повернулись у полк. Женя пояснив свої почуття. Це було прагнення побачити Дунай.
Кожний з бійців згадував річку, біля якої ріс: Саша Сіверцев — Неву, Маковейчик —Дніпро.
Раптом воїни побачили підводу, якою правив Шовкун. На ній лежали поранені Шура і Сперанський. Сперанський підірвався на міні. Коли дівчина виносила його, її поранило в руки та стегно. Шовкун знайшов у мадяра підводу і повіз обох до госпіталю.
XII
Німці покладали на Будапешт свої останні надії.’ Це місто було найкрупнішим залізничним і автомобільним вузлом, який оберігав Німеччину з півдня. Тому фашисти стягували сюди численні війська. Але наші їх оточили.
Наприкінці грудня 1944 року по всій лінії фронту армійські радіостанції звертались до оточених німців, пропонуючи прийняти парламентарів з ультиматумом: щоб зберегти угорську столицю і уникнути жертв, фашистським військам гарантувались гуманні умови капітуляції.
Але обох парламентарів фашисти підступно вбили. Наші воїни кипіли від гніву. Охоплений полум’ям, Будапешт п’ятдесят днів здригався від гарматних ударів.
XIII—XIV
Запеклі бої велися на вулицях угорської столиці. У таких умовах навіть штаб знаходився на передовій. Командир роти Кармазін кожного мінометника перетворив на вогневика, бо їздові тут були не потрібні.
Фашисти засіли на кладовищі, і наша піхота не могла їх звідти вигнати. Черниш коригував мінометну стрільбу з будинку, який зайняв його взвод. Він зрідка перегукувався із Сашею Сіверцевим, який стояв з другого боку горища. Вороги вцілили в дах, і хлопці ледве не загинули. В очікуванні
підкріплення вони згадували свої рідні місця. Саша розповідав про своє рідне місто Ленінград, захоплювався панорамою Будапешта, яку нещадно нищили фашисти. Він умів шанувати красу, бо до війни закінчив школу і хотів стати художником. Найбільше обурення викликало в нього руйнування мостів.
На поміч піхотинцям прийшли дві самохідки й протаранили стіну кладовища. Піхотинці пішли на штурм. Черниш підтримував їх мінометним вогнем. Бій тривав до вечора, тому пожежі над містом ставали яскравішими.
Євген вів спостереження з даху будинку. Для того щоб ввести в бій свої міномети, йому треба було вирубати кілька каштанів. Командир роти, Іван Антонович, наказав Хаецькому знайти сокиру і пилку.
Наших бійців скрізь супроводжував художник Ференц, який був їм за перекладача. Цього разу Ференц із Хомою спустився в бункер, де сховалися від обстрілу мирні жителі. Люди звели лемент, бо думали, що будуть їх катувати пилками і сокирами. Ференц заспокоїв будапештців. Дізнавшись, що збираються вирубати каштани, жінки попросили залишити дерева заради дітей. Цей безперспективний район угорського міста такий забруднений, що ніде і малюкам погратися.
Іван Антонович зважив на прохання місцевих жителів і набув серед них неабиякої шани.
Ференц із тугою дивився на палаючий Будапешт, бо це було його рідне місто, яке він увіковічнив у багатьох своїх роботах.
XV—XVII
Тривали запеклі бої за кожну вулицю, кожний квартал, кожний будинок. У готелі «Європейський» засіли вороги. Вибити їх послали найвід-важніших бійців, серед яких був і Хома Хаєцький. Керував цією завзятою групою старшина Вася Багіров. На завдання він відбирав собі напарників по знайомству. На війні у радянських воїнів існувала лише одна привілея — на небезпечне завдання йти першими.
Вася Багіров зі своїми бійцями розбудив Ференца. Той познайомив їх із другом—пролетарем. І вони повели солдатів підземними бункерами до готелю, з якого треба було вибити німців. Проважатими були також сестра пролетаря і дівчина—хорватка Марічка.
Вони опинились на подвір’ї готелю, на даху гаража. Попереду в них був важкий нічний бій.
Старшина розподілив свою штурмову групу на різних поверхах готелю. Собі і Хаєцькому залишив найважчий, перший. Поки Багіров закидав гранатами кімнати, Хаєцький відчиняв завалені вхідні двері, щоб впустити основну масу бійців. Брати Блаженки, що штурмували третій поверх, захопили ворожий міномет і продовжували відстрілюватись.