Прапороносці (СКОРОЧЕНО) – Олесь Гончар

XVIII—XX

У Будапешті тривали запеклі бої. Наші війська посувалися повільно; командний пункт тепер теж перемістився на перший поверх взятого готелю.
Артилеристами командував Саша Сіверцев. Із самого ранку він був радісний і збуджений. Привітавшись із Чернишем, він продовжував слідкувати за панорамою бою. У поле його зору потрапив німецький «фердинанд», пофарбований у білий колір. Саша хотів уже віддати команду, як його поранило. Він затулив обличчя руками і скомандував: «Бий!».
Бійці підскочили до свого командира і жахнулись: Саші Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Бійці перенесли пораненого в готель. Шовкун взявся його перев’язувати. Саша усвідомлював, що трапилось, бо увесь час повторював, що то була остання в його житті панорама. Дізнавшись, що «ферди-нанда» спалили по його наводці, Сіверцев просив бійців берегти свою гармату.
Від Шовкуна Євген дізнався, що Сіверцева поранило і відправлено в сан-роту. Черниш переживав за те, що сталось. Саша найбільше боявся втратити зір, бо хотів після війни побачити свій Ленінград, мріяв вивчитися на художника.
Хтось вигукнув, що на вулицю прорвався ще один ворожий танк. Бігцем повертаючись на передову, Женя Черниш зустрів художника Ференца. Той розглядав затоптану чобітьми свою картину. На полотні був зображений один із перших угорських витязів. Художник сказав, що не буде реставрувати картину, бо запланував безліч нових тем.
У залі з’явився санітар, який відправляв Сіверцева. Поранений передав через нього записку для Черниша. Незнайомим жіночим почерком було написано про переживання Саші. Він порівнював свою долю з долею Павла Корчагіна, бажав своєму другові дійти до Дунаю і дожити до Перемоги, пообіцяв писати на полк.
Через деякий час Черниш вирішив навідатись у бункер до Ференца, щоб подивитись його роботи. Євгена обігнали дві дівчини, які несли шматок мерзлої конини (місцеві жителі голодували). Вони звернулись до офіцера з пропозицією, від якої юнак почервонів: дівчата просили хліба, пропонуючи себе. Черниш згадав Шуру, адже був впевнений, що, навіть помираючи з голоду, вона б не продалась.
Женя застав художника за роботою: Ференц малював. Потім він показав Чернишу свій альбом. На одному аркуші було зображено Сашу Сіверцева з підписом «Рятівник».
Увечері Черниш попросив куховара Гришу роздати залишки супу місцевим жителям. Люди стали у чергу, і Гриша, намагаючись нікого не обділити, насипав їм страви. Коли яка—небудь із жінок просила добавки для своїх дітей, він перепитував у натовпу, чи правда це. І тільки у разі ствердної відповіді додавав і на дітей. Коли дійшла черга до спекулянта, Гриша виштовхнув його з черги.

XXI

Перехоплена німецька шифрограма повідомляла, що оточені війська втрачали навіть посадочну полосу для літаків. Боєприпаси тепер скидалися у величезних мішках, але, більшою мірою, вони потрапляли до наших.
Бої були запеклими. Дуже часто наші бійці повторювали подвиг Олександра Матросова. На угорських полях залишилося безліч зруйнованої німецької техніки.
Командний пункт батальйону Чумаченка знаходився у приміщенні комісійного магазину. Бійці знайшли там патефон і безліч платівок, серед яких були і наші. Солдати знайшли платівку з піснею «Побратався сокіл» і почалидружно підспівувати. Виявилося, що у Шовкуна дуже хороший голос. Спів заважав Чумаченку розмовляти по телефону, і ротний Іван Антонович наказав «концерт» припинити. Патефон замовк, а пісня все лунала, її співала вся вогнева. Скінчивши розмову, Чумаченко зацікавився піснею, і сам завів патефон.
Іван Антонович тим часом розглядав перехоплену батальйонними розвідниками карту. Виявилось, що це була карта не Угорщини, а Чернігівської області. Він впізнавав свої рідні місця, дороги, якими їздив на вчительські наради, знаходив помилки. Карту свого бойового шляху складав сам, щоб передати потім дітям.

XXII

Іван Антонович одержав наказ стріляти. Блаженкова обслуга, всупереч наказові берегти боєприпаси, втратила замість п’яти сім мін. Черниш заступився за бійця.
Рантом на вулиці показався німецький танк. Євген всупереч забороні ротного, схопив гранати і побіг на вулицю. Він, «зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарилася в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримкнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглася за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба».
Черниш повернувся на вогневу. А вночі Іван Антонович разом із Чума-ченком проводили з ним бесіду — командири не повинні допускати марних жертв. Проте Чумаченко розумів молодого командира, адже і сам він в юні роки ризикував життям навіть у мирні дні. Працюючи на електромережі електриком, ходив усувати пошкодження під напругою в тисячі вольт.
Офіцери говорили про вартість людського життя, що краще за все пізнається на фронті. Можливо, саме тому бійці вміють цінувати дружбу.
На подвір’ї розірвався снаряд, і офіцери пішли подивитись, чи нічого не скоїлося. На посту стояв Блаженко, всі останні бійці спали біля мінометів, їхні плащ—палатки посивіли від морозу.

XXIII

Більшу частину Пешту вже було звільнено. Полк Самієва штурмував майдан перед Парламентом. Мінометники кілька разів змінювали позицію, — і врешті—решт зрозуміли, що ризикувати не варто, бо могли влучити у своїх, які щільно зійшлися з ворогом. На одній ділянці передової німці вирвалися вперед і відтіснили штурмовиків. Тоді Черниш попросився у командира роти підтримати товаришів. Іван Антонович дозволив. Євген повів своїх бійців в атаку. Звичні до вуличних боїв, вони відважно били ворога.
Хома Хаєцький побачив автоматника й зненацька кинувся на нього. Після короткої сутички німець упав із високої кручі в Дунай. Вороги здавались у полон, їх було дуже багато. Вони з білими прапорами колонами проходили вулицями угорської столиці. Солдати згадували про те, як у сорок першому році їхні автоматники десятками гнали наших бійців. Тепер ситуація змінилась: наші воїни женуть фашистів сотнями.

XXIV

Після бою мінометники разом з іншими бійцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пішов за ними. Він пишався багатством пишних оздоблень, красою мармурових колон, оксамитових меблів. Але кожне слово художника болем відгукувалось у серці Черниша. Адже Саша Сіверцев ніколи не побачить цієї краси. Євген згадував Гая і Брянського, які ніколи не повернуться, Шуру, яка тимчасово вибула з їхніх лав.
Спускаючись сходами з верхньої палати Парламенту в нижню, Черниш почув голос Хоми Хаєцького, який під регіт бійців повчав Ференца, як треба правити країною. Звертаючись до уявних міністрів, він говорив: «Ходіть—но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте… Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні… Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім офіцерам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби—сь дивились з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ».
Багіров з’явився з повідомленням, що батальйон рушає далі.
З Буди на звільнений Пешт били німецькі гармати. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол і безцінні статуї.

XXV

Воїни лаштувалися до маршу. Після вечері група бійців розвела вогнище в якомусь гаражі. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанків. Серед присутніх були Черниш і Воронцов.
Солдати говорили про те, скільки різних цікавих речей у цій країні, але ніхто не прагнув щось придбати. Найголовніше завдання для них сьогодні — закінчити війну. Всі замислились. «Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з’являється біля солдатського вогнища міжлюдь-ми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радості, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї».
Черниш одержав першого листа від Шури. Вона писала, що разом із Сашею Сіверцевим часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У її пам’яті золота сопка, на якій загинув Юрій, але вона відчуває себе щасливою, бо щастя — це не тільки веселощі, а поняття значно глибше. Хто мав свій полк і свій прапор, розуміють, що таке щастя.
Женя дочитав листа. Бійці одержали команду шикуватись. Прапороносців викликали стати першими в колоні. Вони довго ще йтимуть, стискаючи зброю. «Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: