Прапороносці (СКОРОЧЕНО) - Олесь Гончар (сторінка 2)

     VI 
     
     Якщо бійці не йшли копати траншей, то присвячували вечори бесіді. Колишні селяни говорили про жнива, про низьку культуру сільського господарства на заході, яка неписьменність панує навколо. Згадували свої спалені хати, дітей, яких вороги забрали на роботи в Німеччину. Дехто боявся залишитись без руки, бо для селянина каліцтво страшніше смерті. Вони з повагою ставились до своїх командирів. «— Файні хлопці, — зауважує один, дивлячись услід офіцерам. 
     — Замолоді тільки. 
     — Молоді та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений. 
     — Тож то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях. 
     — А Сагайді не влучиш: коли — добрий, а коли — як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівськоі норми не дають... Начебто я винен. Але ще про мою Килину всяке верзти почне... 
     —  Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує... 
     —  Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть. 
     — А цей новий, Чорнявський — не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по—якомусь з Магомедовим. 
     — Який там кавказець: Черниш... З наших, українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був... 
     — Такий поштивий і бійців називає на «ви». 
     
     VII 
     
     Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою. Політзаняття Брянський завжди проводив сам. Адже від того,  як він виховає свою роту, залежатиме і успіх у бою, і поведінка кожного воїна під час наступу. 
     У роті був бурхливий день, бо по всьому 2—му Українському фронту пройшла звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому Поліщукові, який у бою під Яссами власноруч знищив шість ворожих танків. А цей Поліщук був земляком багатьом солдатам роти Брянського. Денис Блаженко знав Поліщука особисто — разом вчилися на курсах трактористів. 
     Брянський пишався, що виховані ним бійці не боялися бою, а чекали його. 
     
     VIII 
     
     Черниш лежав у траві на краю насипу і розглядав ворожі доти. Його погукав боєць Гай, бо викликав командир роти, який повернувся з партзборів полку. Євген зрозумів, що мова піде про наступ. Він бачив, як ніяковів солдат, боячись бою. Гай попросив Черниша у випадку його загибелі переслати листа дівчині, бо крім неї у нього нікого не було. Брата—партизана повісили фашисти. Солдат подобався офіцерові своєю сумирністю. «Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бійця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте». 
     «Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі ґудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшнику цвіту». Він сам керував підготовкою до бою. Сповістив Черниша про наступ, поділився міркуваннями щодо своїх необстріляних бійців. 
     Погукавши Сагайду, він повідомив, що «концерт починається за п'ятдесят хвилин». Вони рвучно обнялись, як завжди перед небезпечним боєм, Брянський попросив бійців за нього не хвилюватись. «Є, товариші, речі страшніші за смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожного з нас єдома або мати, або дружина, або діти, або наречена. Вони дивляться на нас звідти, з—за Пруту. То дивиться на нас їхніми очима сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність». 
     Степ затих. Всі бійці напружено чекали команди. Аж ось загриміли «катюші». Телефоністу землянці слухав команди Брянського і передавав їх офіцерам. Женя розповів, що займався альпінізмом, комсомолець. Він якомога швидше хоче в бій, до всього готовий. 
     Самієв вирішив направити Черниша в роту Брянського, колишнього студента з Мінська, ветерана полку. Підполковник вважав Юрія хорошим офіцером. Після війни його необхідно буде направити в академію, бо й сам недавно її закінчив. 
     Згадавши, що йому потрібен третій помічник начальника штабу, Самієв запропонував цю посаду Чернишу. Хоч ця пропозиція й сподобалась молодому офіцеру, він відмовився. Йому було соромно, що досі не брав участі в боях, тому піде взводним. Юнак відчув, що після його відмови Самієв і Воронцов подивились на нього значно тепліше, по—батьківськи. Євген рушив у тому напрямку, куди його направили. Сагайда захрип, приймаючи їх. Черниш повторював ці вказівки на вогневій, але гуркіт був таким сильним, що його ледь чули. Він бачив, як ішла авіація, був гордий з того, що є сином такої могутньої держави, яка несе визволення Європі. Навкруги все гуло і свистіло, але йому не було страшно. Коли третій міномет замовк, Черниш почув це. Заряджаючого Романа Блаженка поранило, його брат Денис перев'язував рану. Брати почали просити не відправляти Романа в санвзвод — не хотіли розлучатись. Денис обіцяв сам вилікувати старшого брата, бо в колгоспі був ветсанітаром. Черниш погодився, хоча й боявся, що можуть бути погані наслідки. 
     
     IX—XI 
     
     Час артпідготовки скінчився, і бійці почули гул на лівому фланзі. Значить, бій іде по всьому фронту. На висоті оголилися доти, але вона і досі стояла. Молодий телефоніст Маковейчик оголосив, що піднялася піхота. 
     Брянський передав наказ перейти ближче до висоти, а це означало: «Вперед!». Коли бійці проходили повз Сагайду, командир із гордістю відзначив їхню силу та єдність. Побачивши пораненого Блаженка, забрав у нього лотки і пішов замикаючим. Він помітив голови солдат, які бігли в траншеї, і чув голос Хоми Хаєцького: «Ой патку мій, патку!». 
     Бій тривав навіть вночі, підводи везли боєприпаси й поверталися за новим вантажем. Половина воїнів роти носила ящики з мінами на вогневу позицію. Хаєцький падав після свисту кожної кулі. Бійці втомились і раділи найменшій передишці. Але треба було знову йти. 
     Солдати перетинали відкриту галявину. Черниш повз першим, за ним — воїни з ящиками. Дорогу увесь час перегороджували трупи, він відпихав їх, щоб рухатись далі. Кулі решетили цю місцевість. Раптом почувся крик — не дорахувались двох бійців. Черниш хотів повернутись за ними, але його опередив Гай. Обидва солдати були мертві. Гай взяв їхні документи, патрони. Дочекавшись його, всі рушили далі, але тепер вже мовчки. 
     На вогневій Гай відшукав Брянського, доповів про загиблих і повів людей по ящики з мінами вже у п'ятий за цю ніч рейд. Треба було знову приготуватись до наступної зустрічі з ворогом. 
     Ранком бій був запеклим. Кілька разів наша піхота врукопашну сходилась із ворожою. Дієвими залишались кілька німецьких дотів. Брянський сердився, коли його мінометники не потрапляли в ціль. Він увесь час занотовував щось у блокноті для подальшого аналізу бою. На його вогневій позиції все було чітко й злагоджено. Неподалік розташувався командний пункт батальйону і санітарні взводи. 
     Виснажені після безсонної ночі, бійці вперто били ворога. Навіть поранені допомагали. Телефоніст Маковей вже кілька разів бігав по відкритій висоті лагодити порвану лінію. Коли він з'являвся, всі полегшено зітхали: «Маковейчик! Соловейчик! Живий!» Багатьом солдатам цей ранок нагадував домівку і власних дітей, тому всі його любили. 
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.docx)Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.docx68 Кб1648
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.fb2)Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.fb2135 Кб1594

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: