Прапороносці (СКОРОЧЕНО) - Олесь Гончар (сторінка 9)

     Хома Хаєцький побачив автоматника й зненацька кинувся на нього. Після короткої сутички німець упав із високої кручі в Дунай. Вороги здавались у полон, їх було дуже багато. Вони з білими прапорами колонами проходили вулицями угорської столиці. Солдати згадували про те, як у сорок першому році їхні автоматники десятками гнали наших бійців. Тепер ситуація змінилась: наші воїни женуть фашистів сотнями. 
     
     XXIV 
     
     Після бою мінометники разом з іншими бійцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пішов за ними. Він пишався багатством пишних оздоблень, красою мармурових колон, оксамитових меблів. Але кожне слово художника болем відгукувалось у серці Черниша. Адже Саша Сіверцев ніколи не побачить цієї краси. Євген згадував Гая і Брянського, які ніколи не повернуться, Шуру, яка тимчасово вибула з їхніх лав. 
     Спускаючись сходами з верхньої палати Парламенту в нижню, Черниш почув голос Хоми Хаєцького, який під регіт бійців повчав Ференца, як треба правити країною. Звертаючись до уявних міністрів, він говорив: «Ходіть—но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім офіцерам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби—сь дивились з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ». 
     Багіров з'явився з повідомленням, що батальйон рушає далі. 
     З Буди на звільнений Пешт били німецькі гармати. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол і безцінні статуї. 
     
     XXV 
     
     Воїни лаштувалися до маршу. Після вечері група бійців розвела вогнище в якомусь гаражі. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанків. Серед присутніх були Черниш і Воронцов. 
     Солдати говорили про те, скільки різних цікавих речей у цій країні, але ніхто не прагнув щось придбати. Найголовніше завдання для них сьогодні — закінчити війну. Всі замислились. «Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища міжлюдь-ми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радості, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім'ї». 
     Черниш одержав першого листа від Шури. Вона писала, що разом із Сашею Сіверцевим часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У її пам'яті золота сопка, на якій загинув Юрій, але вона відчуває себе щасливою, бо щастя — це не тільки веселощі, а поняття значно глибше. Хто мав свій полк і свій прапор, розуміють, що таке щастя. 
     Женя дочитав листа. Бійці одержали команду шикуватись. Прапороносців викликали стати першими в колоні. Вони довго ще йтимуть, стискаючи зброю. «Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців». 
     
     Книга третя 
     ЗЛАТА ПРАГА 
     
     
     І 
     
     Весна була ранньою. Під сонцем висохли солдатські шинелі і стали трохи легшими. Шляхи були сухими і курними. Але бійцям подобалась ця курява, бо вони чекали весни. Особливою була ця весна для Маковея — молода кров грала в його жилах. Він готовий був закохатись у кожну дівчину. Вся рота хвилювалась за молодого телефониста, коли він надовго зникав. У хлопця в голові були лише мрії. Порівнявшись із Романом Блаженком, який часто любив вести мову про дружбу і взаємодопомогу, Маковей розповів йому про словацьких красунь, яких бачив на вулиці. Він зізнався, як зустрів одну дівчину, а потім виявилось, що то був хлопець, який перев'язував коня. 
     Старші віками бійці научали Маковея як сина, щоб не знайомився з іноземцями, бо через такі спілкування гине багато наших солдатів. У дівочий одяг вдягається безліч ворогів. 
     Хома Хаєцький тепер став старшиною, бо Васю Багірова і ще кількох бійців взяли у полк прапороносцями. 
     Сонце йшло на захід і утворювало чудове золоте сяйво у хмарах. Кожен воїн, дивлячись на небо, бачив щось своє. Хома уявив трактор, Маковей — місто. Можливо, саме такою і є насправді Злата Прага, про яку так часто чули тут солдати. 
     
     II 
     
     Обов'язки старшини значно змінили Хому Хаєцького. Одного разу він одержав безліч нарікань від Івана Антоновича за те, що стояв на посту замість їздових. Ротному було приємно, що Хаєцький чуйно ставиться до товаришів, але можна обійтись без перевантаження. 
     Хома став значно упевненішим у собі. Коли війська пересувалися через гори, дощі лили нещадно. Скориставшись тим, що машини з боєприпасами наздогнали мінометників, Хаєцький вирішив завантажитись. Підводи негайно було звільнено від особистих речей товаришів і навіть ротного. Персональні інтереси для старшини тепер стали на останньому плані. Головне завдання зараз для нього — турбота про воїнів. Через місяць Хома повністю призвичаївся до своєї почесної місії і виконував накази сумлінно. Пересування військ стало значно кращим, бо стежки повисихали і долались легше. До того ж, місцевість Словаччини дуже нагадувала Україну, а це підбадьорювало наших воїнів. 
     
     Ill 
     
     Сагайда зовсім недавно наздогнав свій полк після госпіталю. Проходячи якось селом, він почув розмову двох солдатів: «Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед...» Ці слова нагадали Сагайді Брянського. 
     На окраїні села до Володьки підійшла стара жінка, запросила його до своєї господи. У хаті було дуже бідно, але чисто. За ширмою спала зовсім юна дівчина, одягнена і взута. Стара поскаржилась, що донька дуже хвора, напівсвідомо одягається, щоб іти в гори (вона партизанила і в горах застудилася). Потім господиня розповіла про солдата—росіянина Стьопу, який воював у цих краях. А тим часом прокинулась дочка господині Юлічка. Дівчина ласкаво звернулась до Сагайди: «Братку!..» 
     
     IV 
     
     Хома весь день ходив по селу, пропагував колективізацію. Його терміново викликав майор Воронцов, який боявся, щоб Хаецький не наговорив зайвого й не вскочив в якусь халепу. 
     На виклик політрука він прийшов у супроводі кількох селян, які підтримали свого нового друга, погоджуючись із правильністю його суджень. 
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.docx)Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.docx68 Кб1676
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.fb2)Oles_gonchar_praporonosci_Skorocheno.fb2135 Кб1624

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: