Олесь Гончар
Собор (СКОРОЧЕНО)
І
Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів.
Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища — старий собор, який зберігає безліч людських таємниць.
Коли Микола Баглай, студент металургійного інституту, увечері повертається додому, то завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що коли-небудь інопланетяни «…далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть… собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!»
Він дуже любить свою Зачіплянку, бо в ній гармонійно поєднані природа і людина. «І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…» Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії, якого так чекає кохана дружина Вірунька. Тільки—но одружившись, Іван зробив біля двору лавку, щоб сидіти увечері з молодою дружиною. На цій лавці любив уночі лежати Микола, дивитись на зорі, мріяти і співати. Хлопця непокоїть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Віруньку турбує, коли приїде її Іван. Вона увесь час згадує, як Іван приїжджав до неї в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як він вільний час використовував для охорони порядку у парку разом з іншими дружинниками. А коли чоловік поїхав у відрядження, Вірунька теж записалась у дружинниці, хоча і дуже втомлювалась на роботі, адже працює на заводі машиністом крану.
Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Все життя відпрацювавши на заводі, він не міг всидіти на місці. Спочатку ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця, що зветься Єлькою. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився біля Ягорового садка на старому цвинтарі, замислився над долею предків, похованих тут, які теж були металургами, які увіковічили себе списами, виготовляючи їх для запорожців. Предки Миколи жили для людей так само, як і козаки, що залишили по собі собор — шедевр запорізького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.
Миколі Баглаю судилося народитися у важкі роки… Йшла війна, навколо — постріли і вибухи. Поранений солдат, пробігаючи повз окопчик, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров'ю, солдат побіг у соняшники, покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургів Баглаїв.
Тепер, дорослий вже, Микола не вміщається на ліжку. Показував якось своїй матері під мікроскопом пилюжинку заводського диму, з яким треба боротись, щоб повітря над Зачіплянкою було чистим. Не байдужа юнакові доля свого краю. Щоранку Микола бігає до саги, готується до спартакіади. Одного ранку хотів заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був поганий настрій — не клювали карасі. Коли в Катратого настрій хороший, то він розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навіть тоді, коли вся Зачіплянка прикута до свого улюбленого видовища — польоту голубів над собором.
Ill
Єлька з самого дитинства звикла бачити цей собор зі свого села Вовчуги, але не весь, а тільки вершечки, які яскраво переливались від сонячного проміння. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля.
Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам'ять про себе, коротке кохання — Єльку, яку ніколи не бачив. Дівчинка росла мовчазною і здичавілою. Але наділила її природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером.
Одного разу у Вовчуги приїхав з міста молодий лектор читати лекцію про кохання. Але лекція була такою сухою і невдалою, що Єльці стало обурливо, адже вона так мріяла про справжнє кохання. А коли лектор пішов проводжати Єльку, вона грубо відштовхнула його обійми: «Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!» За Єлькою впадав ще один хлопець з механізаторів, але він служить в армії.
А лист, одержаний дівчиною, зовсім відштовхнув її від хлопця не лише через жахливу граматику, а й через те, що крім харчування на своїй службі він ні про що більше не писав. Вона на його листи не відповідала.
На роботі Єльці було добре особливо тоді, коли замінили завфермою. Замість п'янички поставили колишнього бригадира, який лагідно ставився до дівчат. Але навесні Єльку спіткало велике горе. На глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. Всі в селі їй співчували. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто, сказав, що його дім для неї завжди відкритий. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе.
Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм. Склад комбікорму знаходився у соборі. А оскільки комірник з'явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка.
Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. До вечері запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав нашіптувати про кохання,— і дівчина довірилась йому.
Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа — підіймати кількапудові лантухи.
Перед від'їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але він так і не з'явився.
У селі для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, увесь час ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини — одержав ляпаса. Згодом він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім — на шахти західного Донбасу. Через півроку бригадир прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був осоружним і брудним. Його дружина зовсім знесамовитіла, почала пускати плітки про дівчину. Дійшло до того, що матері стерегли від Єльки своїх синів. Зазнавши стільки кривд і образ, дівчина зовсім зневірилась у людях.
Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її одинокої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов «перемивали їй кісточки», дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста.
IV
Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачіплянці. Хоч племінниця і сказала, що збирається вступати до технікуму, дядько здогадався, що документів у неї немає. Але після смерті дружини Ягорові було дуже
самотньо, і він був радий племінниці. їй сподобалось у дядька. До того ж у містечку було дуже гарно — все поринало в садах. І люди живуть дуже відкрито — всі про всіх все знають, спілкуються, все доброзичливо. Для Єльки ніби відкрився новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі — Орлянченків. Але дядькові не подобалось, що дівчина задивлялась в той бік, бо була не прописана. Єдина її дорога — до Дніпра, де дядько засвічує бакени.