Собор (СКОРОЧЕНО) – Олесь Гончар

Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляйполе. Але по дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, до потонув дзвін. І ось тепер вони з молодим поколінням зібрались біля собору. Старі бабусі приїхали здалеку до храму, бо до них дійшла чутка, що собор відкривають. А Шпачиха вирішила збирати підписи на захист собору.

Микола Баглай нічого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врешті-решт вирішили відстояти незалежність історичної споруди.

X

Володька Лобода зовсім не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дітей. Тому все, що стосувалось релігії, було йому ворожим.

У вихідний день Володька вирішив поїхати на Скарбне відпочити, покупатись і провідати батька. З батьком він хотів порадитись з приводу свого одруження, бо хотілось мати успіхи не тільки на роботі, а й бути щасливим. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. І виглядав цей собор таким красивим і величним, що Володька мимоволі задивлявся на нього. Особливість споруди — її розташування. Собор видно було з усіх боків на дуже велику відстань.

На Скарбному було багато відпочиваючих. Володьку всі впізнавали, всі гукали до гурту. Він підсів до сім'ї воєнкома. Лободу пригостили, навіть

коньяку запропонували. Але самі господарі не пили, і гість змушений був відмовитись. Син воєнкома недоброзичливо відгукнувся з приводу ставлення до собору і пішов до молоді разом з Миколою Баглаєм.

Лобода нарешті із зіпсованим настроєм вирушив провідати батька.

XI

Будинок металургів розташувався у мальовничій місцевості, нагадував санаторій. Спека повиганяла пенсіонерів із задушливих приміщень у затінок. На території санаторію знаходилось підсобне господарство, і кожен бажаючий міг знайти собі роботу до душі. Володька привітався з директором, і той повів Лободу на огляд території, неначе перевіряючого.

Через певний час прийшов і старий Лобода, але дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька — не син, якщо віддав батька в богодільню. «Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!» — виніс вирок старий. Володька, зрозумівши, що це прокляття, швидко опинився за ворітьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена відбулась в присутності свідків, і це могло завадити його авторитетові.

XII

Сім'я воєнкома поверталася з відпочинку. За кермом сидів син, молодий архітектор, міцний парубок. У цій місцевості всі хлопці — красені, всі дужі і міцні, не дивлячись на те, що дихають таким жахливим повітрям. Можливо, це тому, що предки цих юнаків — козаки. Колись, виряджаючи юнака у козацьке військо, на майдан до собору сходилась рідня, а козак обіцяв коханій дівчині привезти стільки шовку та стрічок, щоб вистачило від найвищої бані собору до землі. Збереглися козацькі звичаї на цій землі: гуртом проводжають кожного юнака в армію, а руку, як нареченому, хусткою перев'язують.

Воєнком був родом з півночі Росії. Там теж було безліч соборів і монастирів. В одному з таких монастирів, у підземеллі, сидів закутий у ланцюги останній кошовий Запорізької Січі Калнишевський. Двадцять п'ять років заточення в нелюдських умовах не зламали лицаря. Він дожив до ста тринадцяти літ.

У роки воєнкомової юності жила в молодих серцях руйнівна сила. Але воєнком не руйнував соловецьких храмів, поїхав навчатись в артилерійське училище.

По—справжньому він зрозумів красу цих пам'яток архітектури на фронті, коли воював у цих козацьких краях. Тоді, надивившись фашистських руйнувань, наші воїни намагались врятувати будь—яку споруду, не кажучи вже про таку красу, як цей собор. Можливо тому, що по—новому відкрилась воєнкомові архітектурна довершеність собору, він і сина вивчив на архітектора.

Батьки пишаються, що виростили небайдужу людину. Син живе в іншому місті. Коли приїздить у відпустку, їхня квартира стає осередком молоді.

Недавно, відвідавши Карпати, син приїхав дуже схвильованим. Підчас дослідження дерев'яної архітектури на власні очі бачив, як учні і вчитель розбирали на дрова дерев'яну церкву. А коли приїхав до батьків, то і тутешні новини його не радують. Пригнічує юнака думка про загрозу знищення козацького собору. Батько пообіцяв, що піде до вищого начальства заступатися за собор. Один раз він вже рятував його у війну, піде рятувати і зараз.

Син заспокоївся і почав вдивлятися в архітектуру свого міста, яке увібрало в себе і дух старовини, і ознаки сучасності. І хоча ця сучасність являє собою високі будники з безліччю однакових безликих квартир з низькими стелями, молодий архітектор любить своє місто, бо тут він ріс, тут його найкращі друзі, його батьки.

XIII

Табличка з'явилась на соборі так само раптово, як і зникла. Проте довелось—таки Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Сам перший секретар розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. З війни повернувся генералом, потім працював секретарем сусідньої області, аж доки не перевели сюди.

Спочатку спитав у Лободи про батька, потім розповів про те, що саме Ізот Лобода і Ягор Катратий врятували від переплавки в роки війни величезну скульптуру Титана — уособлення трудової доблесті металургів. А на пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів несподівано: «А всі ж ми козацькі діти». І все. Козацькі діти. Розумій, як хочеш… Собор — це витвір рук людських, це витвір мистецтва для всіх поколінь, який треба зберегти.

А в хаті Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Во-лодьку. Не хочеться Єльці єднати свою долю з нелюбом, та, мабуть, при-йдеться. Дільничний інспектор навідався недавно цікавитись пропискою та її життям. При появі Володьки з'явилась якась надія на краще, бо він намагався заспокоїти, все владнати. А після його від'їзду дядько Ягор продовжив розмову про заміжжя. Єльці було прикро, але виходу для себе вона не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав їй до серця, кудись від'їхав. А Єльці хотілося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символічне у зустрічі зі стадом худоби, яку з далеких районів вели на бойню. Тварини «мовби зневажаючи на те, що їх жде, якось майже погірдно несуть на бойню, під молотки, свою круторогу волю, степове життя».

XIV

Вірунька дуже сумувала за заводськими гудками. Здавалось, що вони співали, коли одружились Вірунька та Іван Баглай. Любила вона. Зачіплянку за те, що шанували тут народні звичаї. На весіллі в молодої пари відгуляло півзаводу. На завершення батьків викупали в Дніпрі, щоб молодим краще жилось. А молоді і справді були щасливі. Хоч і гаряча натура в Івана Баглая, проте дружину свою він кохає, ніколи не кривдить, і дітей навчає шанувати матір. Коли Івана послали в Індію, вся Зачіплянка вийшла його проводжати.

Оскільки стара Баглаїха занедужала, то Вірунька попросила приглянути за дітьми сусідку Лесю Хомівну. Вся Зачіплянка знала про кохання Лесі—фронтовички і комбата, який наприкінці війни загинув у Польщі. А свою таємницю вчителька Леся Хомівна довірила лише своїй молодшій подрузі Віруньці. Після війни подружилась вона з молодим вихователем із ремісничого. Але одного разу він безтактно згадав її перше кохання, і вона не вибачила цього. Тому в житті Лесі—фронтовички залишились лише спогади і її учні.

У Віруньки залишились свої, дитячі спогади про війну. її мати, як і інші жінки, ходила до найстрашніших концтаборів, викуповували у німців за самогон своїх чоловіків. Віруньчина мати привезла в село свого коханого ледь живим, довго його визволяла з пазурів смерті. Коли батько приходив до тями, він гладив донечку по голівці. Потім німці відступали і спалили село; від їхньої хати залишилась лише піч з намальованими півниками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: