Батько помалу одужував і невдовзі з іншими чоловіками марширував на толоці, вдруге мобілізований. Однієї ночі, не сповістивши сім'ям, чоловіків відправили на фронт. Діти, не заставши батьків на толоці, потайки від матерів побігли їх наздоганяти. Дійшовши до Дніпра, побачили на другому березі, поритому снарядами, щось розкидане,— і вжахнулись — то лежали мертві їх батьки у цивільному одязі, бо їх так і не встигли переодягти.
XV
Єлька ніколи не лягала відпочивати вдень, аж ось заснула і побачила страшний сон: неначе від повені розлилася велика вода, а вона перейшла через цю воду на заборонену територію; схопив її собака — і не відпускає. Єлька зрозуміла, що назад вороття немає — і прокинулась.
А тим часом дядько Ягор скликав сусідів на юшку. Ніхто не знав з якої нагоди, всі відмовлялись. Відмовились і Вірунька з Лесею Хомівною. Одна сказала, що без чоловіка на гулянку не піде, друга відмовилась, бо не хотіла сидіти з юшкою дами за одним столом. А Роман Орлянченко зразу здогадався, що вечеря з приводу заручин, і пошкодував, що Микола Баглай поїхав на спортивні змагання.
Єлька не могла зрозуміти, чому Шпачиха і ще якісь жінки метушаться біля столу. А коли здогадалась, то вирішила тікати, почала похапцем збирати свої речі. Тож, коли увійшов Ягор, дівчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Але дядько почав умовляти дівчину. Єлька розуміла, що він турбується про її долю, бажає, щоб не була самотньою, щоб якось влаштувала своє життя. їй стало шкода і себе, і дядькові самотності; вона дала волю сльозам, але увечері вийшла до столу заспокоєна.
XVI
Єлька сиділа за столом така сувора, що Лобода, знаходячись поруч, боявся випадково торкнутися її. Тільки запобігливо пропонував страви. Але дівчина була неприступною і навіть не дивилась в його бік. Вечірка видалась понурою. Дехто з сусідів просто заходив повечеряти після зміни, щоб дома не завдавати клопоту сім'ї. Володька попросив Ромцю Орлянченка принести магнітофон, бо в Катратого не було музики. Але замість Орлянченка з'явився Микола Баглай і викликав Єльку з—за столу. Дівчина, не задумуючись, вийшла до нього. Тоді всі полегшено зітхнули, бо зрозуміли: якщо ті двоє вийшли і не з'являються, то між ними справжнє почуття.
Лобода вийшов із—за столу і зник у садку. Вечеря без нього повеселішала, навіть Вірунька прибігла. Катратий так розвеселився, що запропонував різати до столу гусей. Гуляння продовжувалось.
XVII
Єлька і Микола цілу ніч блукали Зачіплянкою. Над селищем рожевіло небо, бо поруч були заводи, що червоніли загравами і сіріли бурими димами. Побували вони і біля саги, і біля редуту, що залишився з років війни. Обоє вони — діти війни. Але його батько загинув, а її — невідомо. Може, десь живе і не знає, що є в нього красуня—донька.
Микола розповідав дівчині про свій винахід, про змагання з веслування. Стільки ніжності було в його голосі, у його руці, коли брав Єльку за руку. І тоді дівчина збагнула, що саме таким має бути справжнє кохання: «Я знаю, знаю віднині, кохання — це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!» Єлька хотіла розповісти Миколі все про себе, але, дивлячись на біль в її очах, хлопець зупинив дівчину.
Потім вони опинились біля собору. І коли він говорив їй про красу споруди, розповідав про велич, вона згадувала грузовик, комбікорм і свій сором. Впевнила себе, що негідна такого хлопця, як Микола.
Світало, люди поспішали на перший автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих і промовив: «Собори душ ваших бережіть, друзі… Собори душ!» Молода пара замислилась. А потім Микола сказав, що їде з іншими студентами на збирання врожаю у село Вовчуги. Єлька аж похитнулась від несподіванки, а Микола розцінив цей крок як
сум перед розлукою. В очах п застигли сльози. Сказавши Миколі, що всі документи при ній, Єлька скочила в автобус і загубилась в натовпі. Цим документом, що був при ній, була її любов. Але Микола цього не знав, хоч розумів, що в її погляді відбилось прощання.
XVIII
Ягор Катратий цілий день відсипався, а увечері знову засвічував свої бакени. Довго сидів на березі біля вогнища і щось згадував.
Чорне вогнище
Ягор був ще підлітком, коли вперше почув про свободу. Степом, де він пастушив, їхали махновські тачанки. Махно спинив свій погляд на Ягорові. Руде занехаяне хлоп'я нагадувало батькові анархії його самого в дитячі роки, його голодне сирітство. Взяв хлопчика до себе джурою. Так розпочалась Ягорова гуляйпільська юність.
Махна вважав легендою. Той був терористом з пелюшок; тільки неповноліття врятувало його від смерті. Повернувшися з каторги, Махно для багатьох став легендарним патлатим кумиром. До війська свого добирав людей відданих, ладних батька—матір повбивати за Махна. Брудне вошиве військо побувало і біля собору. Прикриваючись шевченковими гаслами, почали грабувати і плюндрувати його. Зупинив анархістів владний голос професора Яворницького. Без страху став він перед бандитами, затулив собою цей «велеттисячолітній».
Махно чув про старого професора — збирача козацької слави, знав, що той створив козацький музей. Ходила легенда, що самому цареві не дав Яворницький покуштувати козацької оковитої, знайденої підчас розкопок. Неповагу до свого війська Махно вважав неповагою до себе. Тому викликав до себе малого джуру, дав наган і наказав застрелити старого професора. Хлопчик кинув наган і відмовився стріляти. Невідомо, чому Махно не вбив Яворницького, може, й справді відчув себе слабкішим за старого історика, який зберігав для нащадків і запорізьку славу, і запорізький дух. А коли запропонував розповісти про собор, Яворницький знайшов у натовпі очі хлопчика—джури і почав оповідати, що «раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю». Цариця підступно забрала у козаків і зброю, і прапори, і волю. А вони напомість збудували собор для вічності, неначе дух свій на його шпилі послали у небо.
Після розмови з Яворницьким Махно відчув себе переможеним. Довго ще гуляло його військо в лісі біля Скарбного. Напившись, Махно довго ще вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту і почався його останній рейд, коли «без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довічних скитань. Прийме, щоб ганьбою покрити вигнанця і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг».
XIX
Микола з однокурсниками разом із селянами Вовчугів жнивують — вантажать на токах зерно. Миколі добре тут, здається, що і повітря пахне Єльчиним духом. Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев'ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людської душі. «Античні майстри, будівничі пізніших віків… Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіту майбутньому…
А мистецтво — це невигубний слід людства, його злети, його верхогір'я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності…»
Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір'я, як познайомить з матір'ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.