Згадав Іван і першу плавку, радість індійців і подальшу важку працю. Згадав, як підчас відпочинку перепливав озеро, і враз стемніло. Ледве доплив до берега, прибився до рибальського вогника. Люди ставились до Івана щиро, а він намагався якомога повніше ознайомитись з їх культурою і звичаями. А на ранок рибалки повели Баглая до його друзів. Після цього і Івана хотіли відправити додому, але повірили на слово, що він більше не відлучатиметься. Баглай на все життя запам'ятав рибалок з якогось племені, що дали йому притулок і показали зразок людяності.
XXV
Коли поснули всі відпочиваючі, старий Ізот Лобода поплив на човні рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів, які глушать рибу, псують дерева і трави.
Доглядає дід Нечуйвітер і молоденькі дубочки, що їх насадили замість зрубаних. Навіть табличку прибив з написом: «Хто посадить, того і онуки згадають…». Старий Лобода знається на лікарських рослинах, збирає їх до сходу сонця, допомагає людям.
Сидить Ізот Іванович у човні, згадує юність, як у громадянську війну воював на бронепоїзді, а потім будував домни і мартени. Разом зі своїм другом Ягором Катратим працював на заводі усе життя. «Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя». Недавно Ягор приходив провідати свого друга Ізота. Ось тільки син Володька не приходить до старого, а батько його чекає. Так хочеться, щоб став його син отим хорошим заводським хлопцем, яким був раніше, щоб створив сім'ю, прийшов до батька з онуками і забрав до себе. Але Володька не з таких. Егоїзм, кар'єризм полонили його душу. І від цієї думки старому Лободі хочеться сказати синові: «А понищиш, кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина…»
Старий побачив на березі закоханих — Єльку і Миколу Баглая. Згадалась розповідь Миколина про плем'я далеких островитян, які не мали зброї, щоб боротись з колонізаторами. Тоді островитяни вдягли свій найкращий різнокольоровий одяг, взяли бамбукові списи і з ритуальними танцями вийшли на бій з ворогом. Так люди захищались красою від вогнепальної зброї завойовників.
Старий Лобода знову подумки звертався до сина: «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід…»
Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. І човен понесло течією у Дніпро, до міста, у бік заводів. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув.
Уранці рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани… Старий металург відплив у свою останню найтаємничішу подорож, з якої не повертаються.
XXVI
Семен Таратута зі своєю п'яною компанією вийшов з ресторану. Відзначали першу зарплату підлітка Віті. У компанії були дві жінки: колишня дружина Лободи Жанна та дружина лектора Ера. Головою компанії був низьков'язий чолов'яга, відомий у кримінальному світі, Обруч. Компанія довго вешталась містом, шукаючи пригод, доки не зустріла п'яного зі жмутком грошей у жмені. Новий знайомий виявився реставратором собору, який шукав компаньйона, з яким хотілося пропити свій заробіток. Згадали, що на вокзалі ресторан працює цілодобово, і вирушили туди. До ресторану не дійшли. На привокзальному майдані побачили нову «Волгу» вишневого кольору, господар якої ненадовго відлучився, мабуть, на перон когось зустрічати, залишивши дверцята відкритими. Ключі від машини теж були на місці. Жанна першою стрибнула в машину, запропонувавши покататись, за нею — вся п'яна компанія, яка ще повеселішала, бо в машині знайшли пляшку коньяку. Вітя з переляку втік. Таратута помчав своїх приятелів центральними вулицями, потім виїхали на греблю, полохаючи закоханих, і, нарешті, вирішили їхати до собору.
Двері собору відкрили дуже швидко, увімкнули транзистор і почалась п'яна оргія.
Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою (дівчина відвідала дядька Ягора). Дійшовши до собору, почули джаз і вереск, п'яний регіт і сквернослів'я.
Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рванувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, бачила темні постаті, які вискакували з собору. І раптом у темряві.блиснула фінка…
На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Ґвалтівників схопили, бо вони в соборі загубили ключі від машини і не могли далеко втекти.
А Микола лежав на порозі собору: Єлька схилилась над ним, у відчаї ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти.
Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці не спали, наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція.
Єлька кожного дня на подвір'ї лікарні. Вона чекатиме Миколу ціле життя, вірить в його одужання, його глибоке почуття.
Щовечора виходять Іван та Вірунька посидіти на своїй лавці. Іван не може знайти пояснення тому, що скоїлось з його братом на рідній Зачіплянці. Адже в Індії, коли він, чужий, потрапив до племені, нікому і на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє їх завод, не на ножі, щоб піднімати їх на людей. Микола, отримавши п'ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.
Повернувшись з Індії, Іван змінився. Порівнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вміло поставлений індійськими майстрами чорний камінь,
який співає, і таємницю того співу ніхто не розгадав. То, може, і собор за-співа? Ні, не співа, мовчки згадує минувшину. «Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».