Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свідченням старшої сестри, у робітничому селищі Домівці в Дніпропетровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердечність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в най- звичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — утілення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзвичайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радянські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х рр., позначених героїкою перших п’ятирічок, індустріалізацією країни, колективізацією села, яке жило тоді бурхливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навчається в Бреусів- ськш семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у суспільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої більшовицької партії»,— згадує О. Гончар.

Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови и літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Тоді ж з’являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фронтом», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в журналі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р. О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літературний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсомольською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журналістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові, утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі 1937 р. О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках журналів. Його твори привернули увагу читача важливістю проблематики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма- матер письменник згадує з теплотою та любов’ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мойсей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надруковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечній читальній залі и застала молодого письменника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким… Бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та про- идении він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гончар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може и не відшліфовані, але пристрасні, гарячі и правдиві віршовані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побратимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю и правдивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій шпальті. Вірші привернули увагу, і Олесеві було запропоновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі и любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми боновими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як розповідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові… Я залишився з ними…».

З невситимою спрагою творити, з пам’яттю, у якій жили живі и мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки и хати, повертається Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить до Харкова. Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Поїхав у Дніпропетровськ».

До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна… «Приїжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…».

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар