Аналіз новели «Залізний острів»
У новелі «Залізний острів» розвиток подій надзвичайно напружений, драматичний, масштабність думок просто-таки дивовижна, особливо коли зважити, що розгортаються події протягом доби, участь у них беруть тільки двоє героїв, до того ж поставлених у такі умови, за яких власне діяти їм майже не доводиться. Ідейний зміст «Залізного острова» не можна звести до якихось прямолінійних висновків. Навпаки, ідейно-художнє багатство новели наводить на роздуми про важливі вічні проблеми — життя і смерть, обов’язок перед іншими людьми, про мету існування людини.
Основний композиційний прийом, на якому тримається твір,— контраст. Протиставлення невмирущої краси природи й неприродності «залізного острова» — старого проіржавілого корабля, який служить мішенню для літаків, протиставлення миру й праці — воєнній загрозі, світлої радості життя — безглуздій смерті.
І ще одна тема, теж одвічна, як і людство,— тема першого юнацького кохання. Відомо, що художній твір сприймається читачами по-різному — залежно від віку, життєвого досвіду, характеру, естетичних смаків, загального розвитку кожного з них.
У «Залізному острові» поглиблюється ледь намічена в попередніх новелах характеристика героїв, яких бачимо вже не десятикласниками, а молодими людьми, які ступили перші кроки в самостійному житті. Письменник, який ніколи не вдається до будь-яких спрощень, майстерно и психологічно переконливо змальовує образ Тоні. Тоня зачарувала дітей своїми вигадками, веселою вдачею, голосом, що був як дзвіночок.
Тоня щиро покохала Віталика. Непоказного, незавидного, її Віталика. Покохала за чисту, поетичну душу, за справді чоловічу наполегливість, майстерність, розум, прямоту. «В усьому вона ставила його вище за себе, у його вмінні, в роботі, у здібностях…». Високою поезією пройнята картина, коли Тоня затокою йде до Віталика. «- Через лимани, затоки, через усе Чорне море до тебе брела! — беззвучно сміялася Тоня». Хоч у цих словах — жартівливе перебільшення, проте в них прихований і великий смисл — кохання долає всі перешкоди. І всі добрі сили, природа сприяють йому. «Тоня бреде, вони (водорості) самі розхиляються перед нею, наче дають їй дорогу, наче знають, куди Тоня спішить». І от дівчина з Віталиком уже мчать на мотоциклі десь до моря — відпочити, розважитися, накупатись.
Далі розвивається мотив протиставлення казково прекрасної природи й залізного крейсера. О. Гончар створює живі, чарівні картини степу, і особливо моря. Ось «Тоня бризкає спроквола водою вгору, і звідти, з синього неба, білосніжні перла летять, справжнісінькі перла, блискучі, осяйні». В описі картини моря переважають світлі, яскраві, сонячні барви: суцільна голубінь, ніжно-блакитна шовковість небес, сапфірна синява.
Усе ж пов’язане з крейсером, навпаки, чорне, похмуре, вороже. Він — один-однісінький, і це вже протиставляє його розкоші літнього дня, цілого світу у взаємозв’язках та доцільній єдності й красі — бовваніє, темніє. Його стан — важка непорушність. Крейсер — сіре залізне громаддя, тло борту — брудно-сліпе. Навіть море, у міру наближення до крейсера змінюється. Це вже темна, лиснюча стихія. І ось двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні.
Та трапилася біда — неприв’язаний каюк поплив у море й вони, двійко юних, залишилися відрізані від світу. Тоню приголомшила страшна здогадка: крейсер — мішень для бомбування. Незважаючи на це, Тоня й Віталик тримаються мужньо, гідно. Про їх чистоту та високу мораль свідчить те, що Віталик уважає винним себе — це ж він завіз сюди Тоню, а дівчина, навпаки, себе — це ж юнак зробив заради неї, а вона погодилася, не втрималась. Звичайно, обом страшно тут серед ночі. Вони розуміють, що життя може урватися не почавшись.
Віталика мучить почуття невиконаного обов’язку. Бо що ж він відповість на запитання: як жив? яке добро зробив людям? «По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, за всі оті будовані і незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують у майбутнє вже без тебе…». Це вже зрілі думки дорослої людини.
Та маючи перед очима як взірець справжніх людей, які вчили його жити й боротися, не розгублюватися перед труднощами, юнак не здається, наполегливо шукає виходу.
Крейсер змальовано темними, похмурими барвами. Уся система художніх засобів, які творять цей образ, має єдину мету — підкреслити контраст між ним і всім світлим, щасливим, радісним та красою моря, степу, сонцем, коханням Тоні й Віталика. Крейсер несе загрозу не тільки їх щастю, а и самому життю.
Звернімо увагу учнів на такі деталі. Віталик і Тоня опинилися на судні-мішені через «звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого», подібно до біблійних Адама і Єви, згаданих у новелі. Вони самотні на цьому залізному острові, як перші люди. Таке враження підсилюється порівнянням їх з останніми дітьми землі, з сиротами людства. Адже Тоня й Віталик на своєму крейсері перебувають під загрозою бомбування, так само як людство живе під загрозою атомних вибухів.
Образ цей поглиблюється, ширшає, набуває вселюдських, планетарних масштабів; і старий, зруйнований крейсер символізує вже загрозу війни, здатної знищити цивілізацію й саму землю. Тому й протистоїть це судно як жахливий контраст усьому світлому, вічному, людському. «Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушно».