Лист до Грінченка – Павло Грабовський

Грабовський Павло

Лист до Б. Грінченка

Тобольськ, 6 сiчкя 1901 року

З новим роком, дорогий брате! Бажаю Вам більш

світлих надій на нашу рідну будущину, ніж досі, і тих

самих сил, які Ви для неї до сього часу покладали.

Багато де в чому я б, може, не згодився з Вами, але

високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю

і дуже жалкую, що сам ве здужаю так енергiчно пра-

цювати: і сил нема, і обставини потроху шкодять. Лист

Ваш дійшов до мене ще перед різдвом; мені захотілось

відповісти Вам докладненько, я й не відповів зараз, а

потім захворав і нічого не міг робити. Груди у мене

болять безперестанно, ходити важко, а до того, прики-

нулась на якийсь час ще й інфлюенція. Питаєте, як

я живу і де служу. Живу на 25 карбованців у місяць,

котрі дістаю за складання книжок до друку про ту-

тешні ветеринарні справи; робота канцелярська, нуд-

на, — як посиджу півдня, то цілком трачу сили, увечері

не здужаю взятись до пера. Ця недуга зовсім доводить

мене до розпуки, бо я ніколи не гадав жити для того тільки, щоб було що їсти та пить, а'тепер моє життя

обмежилося саме на тому. Найти кращу роботу тут

важко, особливо мені, людині, що позбавлена прав. Та

я й не гадаю надовго оставатись у Тобольському, хіба

до весни, — тутешній сирий клімат дуже нівечить моє

здоров'я. А щоб виїхати, то доводиться з 25 карбованців одкладувать яа дорогу, бо, крім сього заробітку,

нічогісінько більш не маю. Тільки моя звичка до зли-

денного життя, набута довгими роками тюрми та за-

слання, рятує мене від злиднів, довгів та безнадійно-

сті. При всьому тому мені доводиться ще виписувати

й книжки, і все з тих 25 карб.; та й то я почав ді-

ставати їх не дуже давно, а спочатку впротягу цілого

року мав тільки 20 на місяць. Часом спадає на думку: чи не було б краще в Галичині? Як згадаю про свою

хоробливість, що, може, не доведеться й дожити до

повного визволу (ще більш 5 літ), що сил до роботи стає

все менше й менше, то тільки єдине .бажання, єдина

надія піддержує та зміцняє мене: се — хоч перед смер-

тю побачити Галичину, подивитись, що там і як ро-

биться, побачитись з тими людьми, що працюють на

рідній ниві, а тоді б не жалкував, здається, хоть би й

умерти. Та чи справдиться ся надія, чи знов «одурить,

осміє, морозом очі окує», як багацько інших, — хто його

знає,— останнє певніше. Те, що я пишу до Вас, се — не

вислів хвильового настрою, що збіжить і пройде; ні, се

звичайні мої думки і клопоти.

Я ніколи не казав Вам і не скажу, що не треба пи-

сати про козаччину; навпаки, треба і дуже треба, бо

в нас не сказано ще правдивого слова про се історичне

явище; треба тільки одкинути той туман, химери та

нісенітниці, якими наші письменники обмальовують

колишню й сучасну Україну. Про козаччину у нас пи-

шуть так, як писали 10 літ тому назад, як велить тра-

диція, а не висліди науки про еволюцію громадських

рухів. Найбільшою з нісенітниць е та, буцім Україна

була колись єдиним неподільним тілом з погляду на-

ціональних інтересів і змагань, як хотять запевнити

наші псевдопатріоти,— такої України ніколи не існу-

вало і не існує. В уяві наших істориків, а особливо по-

вістярів та драматургів, Україна як була, так і в абст-

ракцією, вигаданою з голови та щирих, хоч і не розум-

них, зітхань; сю абстракцію витворив у нас на Укра-

їні шляхетський (дворянський) патріотизм — реальний (з погляду потреб пануючих станів) і книжковий (з по-

гляду ідей), однако шкідливий як правдивій національ-

но-українській справі, так, може, ще більше — пекучим

інтересам народних мас. Другою нісенітницею є те, бу-

цім Україна (знов-таки якась фікція, коли брати її

цілу) боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю

рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на зна-

менах верховодами та політичними інтриг[ан]ами, бо

ніколи ті, що б'ються із-за якогось шматка, не ска-

жуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять

«великих слів велику силу»,— така думка, що неро-

зумне потомство так зразу й повірить їм; се звичайний

хід історії. Ніколи Україна не боролась ні за який сві-

домий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало

свідомого загальноукр[аїнського] патріотизму, бо ні-

коли інтереси і потреби різних станів української люд-

ності не були однакові, а, навпаки, ворогували між со-

бою, і казати про якусь цілокупну Україну, про її бо-

ротьбу за долю рідного краю — значить завдавати

брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за

себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався викори-

стати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задово-

лення тих інтересів. Не за віру батьків і не за «неньку

Україну» боролося високе укр[аїнське] шляхетство,

а за панування свого стану на Україні, і змагалося ви-

рвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»;

не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво,

що виїжджало на шиях поспільства і з презирством

на його дивилося; не за Україну боролися верховодячі

сфери духовенства укр[аїнського], боронячи самостій-

ність укр[аїнської] церкви, а за своє панування в тій

церкві; вони через се хилилися й до Польщі, бо като-

лицька Польща більш забезпечувала їм ту самостій-

ність панування, ніж православна Москва, під владою

котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се по-

тім і сталось; через се ж саме просте духовенство і чен-

ці, не дуже забезпечені матеріально, залежні від ви-

щої ієрархії, більш опановані як пануючі, горнулися

до московського православія та білого царя, бо раху-

вали на панську ласку і підвищення свого стану, кот-

рих їм важко було здобути, під польським або яким

іншим владінням; так саме тягло до православія та бі-

лого царя і все поспільство, котре не знало супокою

серед козацької завірюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всіх станів, що були над ним, боролось

за привілеї тих станів, вічно горіло в пекельному огні

і вічно бідувало, а як підіймалось гайдамацькими за-

гонами, так не проти Польщі, а взагалі проти утисків

та винуватців соціального гніту, з якого б коліна —

польського чи українського — вони не походили. Наші

письменники дуже легко розв'язують се питання, за-

числяючи декого з історичних укр[аїнських] діячів до

«зрадників», «перевертнів» тощо, гадаючи тим спосо-

бом побороти всі істор[ичні] непорозуміння та припи-

суючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі — партій, всю

вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ,—

се дурниця і більш нічого; вага в суперечності стано-

вих інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і на-

магався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх дру-

гих ,— кожен стан таким робом робився зрадником су-

проти іншого, а се саме зводить питання про зраду

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: