А Яковенко все говорить. Він швидко, поспішаючись, уривками переказує Корецькому події двох останніх місяців: з’їзд земських і городських діячів, повсюдні мітинги, розрухи по городах і селах і, нарешті, величезний страйк залізничників та інших робітників, що спинив, спаралізував економічний рух усієї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розуміє тільки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут із їм трапилося, починає розуміти його і своє становище серед цих нових подій. І невимовна радість обнімає його, аж із глибу душі починає рости щось велике, гарне, непереможне… І воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тільки виявитися.
— Стій! Стій!
Фаетон спиняється, й Корецький помічає, що стовпище побільшало.
— Виходьмо… приїхали, — каже йому Яковенко.
Він виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крізь натовп.
— Пропустіть… пустіть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.
Люди нехотя поступаються і пропускають у вузький прохід — щілину, що зараз же знову затуляється за їми.
Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарешті ноги їх намацують щось ніби східці.
— Обережніше… обережніше… не впадіть!.. Отут східець… — каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.
Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих ніг якісь ніби дошки і сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз і пильнуючи своїх рухів.
— Ну, прийшли! — говорить Яковенко.
Корецький підводить голову і бачить перед собою стіл, поставлений на якомусь помості, а за столом якогось добродія… Він зараз же пізнає доктора Лавренка й розуміє, що це голова мітингу. Біля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсім незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловік з худим обличчям, говорить промову.
І враз спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше чується навкруги:
— Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..
Голова мітингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Він швидко встає і стискає йому руку.
— Який я радий… — але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий і дужчий крик:
— Корецький!.. Корецький!..
Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, він голосно, на ввесь майдан, гукає:
— Громадяни! Воля справді наступила… Перший день нашого конституційного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмі, а на волі один з борців за його, за щастя народне, — Євген Петрович Корецький.
— Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..
Корецький бачить перед собою море голів, а над ним — геть скрізь по майдану — купаючись у золотому сяйві, в’ються, то згортаючись, то розгортаючись, червоні прапори з якимись написами… А он один білий — це той, що написано: “Амністія”… і чорний… Прапори мають, море голів хвилюється, руки знімаються вгору — махають брилями, білими хустками… І навкруги з будинків — у вікнах, на ґанках і навіть на покрівлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, і могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радісного, щасливого неба:
— Хай живе воля!..
Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стіл. Чорнявий оратор може кінчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан і ближчі частини вулиць, що сходяться до його. Студентські кашкети, робітницькі брилі, жіночі брилики, дорогі панські брилі, навіть циліндри, — все змішалося в одну величезну мішанину… Он кілька селянських шапок, — мабуть селяни з ближчих сіл… Он три білих хусточки сестер з Червоного Хреста… І скрізь, скрізь червоні стрічки — в петельках, на брилях і бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Зліз на ліхтарний стовп і обв’язує його смужкою червоної китайки. А он два офіцерські мундири… ні, то військові лікарі… і в тих навіть червоні стрічки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важність моменту, про велику справу визволення пролетаріату, та його, видимо, не дуже слухають і ледве він змовкає, — зараз зривається новий крик:
— Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..
Лавренко повертається до Корецького.
— Мусите говорити.
Корецький блідне і, не змагаючись, устає. Про що він говоритиме, — сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душі, зараз вихопиться на волю. Він простягає руку і ввесь майдан стихає.
— Громадяни! — починає він. — Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров’ю змочено шлях визволення… І ніколи цих сліз і крові не пролилося стільки, як тепер, та зате ж і ніколи не добувалися ми такої відповіді, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що — це тільки слово, на папері написане, але від нас залежить, щоб воно сталося ділом… І на це ми повинні тепер оддати усю свою силу, ввесь свій розум, всю свою любов до волі.
Він говорить і враз помічає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме… Блакитна вуалька на простенькому бриликові, а під ним… Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, — вона, запевне вона!.. Дивиться на його, сміється, киває йому… Безмірна радість обнімає його всього, він усміхається широким щасливим усміхом і слова самі рвуться йому з уст:
— Тут, у нашому городі, може на цьому саме майдані, де ми тепер зібралися відсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вільного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собі народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рідному краї ідеали громадської волі, рівності… Правда, ми програли тоді, сили темряви й неволі, сили похмурого деспотизму були дужчі за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її… Але ті ідеали, за які наш народ боровся, не жаліючи свого життя, — ті ідеали не могли в душі його зламати ніякий деспотизм, ніяка темрява. І та велика переміна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темній неволі кріпацтва, в тяжкому поневірянні після кріпацького життя, боролися за неї, — і ось вона прийшла, сподівана й рідна нам! І коли був час, що народ наш порізнився з інтелігенцією, то тепер цей час минувся: народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об’єднує його з інтелігенцією в одну велику сім’ю. І ця сім’я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..
Буря оплесків, криків: “браво! слава!” громом гремить серед майдану і знову мають хустки й прапорці, і сяють радісні очі з-під брилика з синьою вуалькою…
ІІ
Вже було надвечір, як Корецький їхав удвох із жінкою додому. Вони були на майдані, аж поки скінчилося віче, потім, укупі з Яковенко’м, опинилися в редакції газети — Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликі статейки, а тепер пішов на збірку співробітників: мали обміркувати справу, як далі держатися. Поставлено було: стати цілком на той грунт, що маніфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити маніфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розіслати післязавтра вкупі з газетою та й так пустити між люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на підставі маніфесту, — він навіть уже забігав туди по дорозі і трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресі належатиме у всіх дальших подіях величезна роль, ще більша, ніж досі… Корецький дуже добре розумів усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярів і цього йому дуже хотілося, але поки що — газета була справою перворядної ваги. Він мав у їй говорити переважно для села і вимовив собі право писати по-українському.