Після цього Корецького закликали ще на одну збірку, але хоч і кортіло там бути, — дужче хотілося додому. І тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтів шляхом, малий хлопець поштарів то ляскав батогом, то щось мугикав собі під ніс. Таля оповідала про те, що діялося в їх дома й на селі, поки він був у неволі. Діти були здорові, вона також… Другого вчителя в школу досі не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усією роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, трудніше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра він школярів не побачить: довідавшися вже опівдні про маніфест, вона зараз пустила дітей додому, зробивши їм задля такої події на завтра свято, а сама мерщій у город… Як ставилися діти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Він не може собі уявити, як дуже поширилася тепер свідомість у їх на селі. Пам’ятає, як перед двома роками зроблено трус у лікаревого сина-студента й арештовано його? Тоді темнота сільська казала, що він “хвальшиві бумажки робив”. Тепер же, як його арештовано, то по селу скрізь так і казано: “забрано, бо за мужицьку волю оступавсь”. Діти ж це чують… ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять… Це, що він вертається, наробить їм багато радощів, — от він побачить…
Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, — він ще дужче їх згуртував!..
І Яків… Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки. часто гострий і нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.
— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит — за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого іншого, — ми не могли зрозуміти… Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих…
— А взагалі селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько…
— Слухай, поштар же… — шепотіла вона, пручаючись.
— Він куняє, — сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. — Ну, то як же взагалі селяни?
— О, в тому ж то й сила!.. Наша організація… трьох десятків душ у їй ще нема… а зуміла пригорнути до себе все село… Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тільки ті держаться окремо й вороже… вся біднота пішла за нашими… У громаді — куди наші, туди й уся громада… Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирі та їхні полигачі — черносотенники — хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли… Ах, Геню!..
Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді обнімала безмірна радість — і того, що Євген вернувся, і того, що конституція, і того, що в їх на селі так гарно!..
— Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..
І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:
— Ні, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой — Стукачів зять… Розумієш, приходить колись… “Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію”. — “Нема, — кажу, — в мене соціал-демократичеської прокламації!” “Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть”. “А яка ж ваша партія?” — питаю. “Як то — яка? Наша соціал-демократичеська російська партія… До нас агітатор приїздив і завів у нас партію…” Думала, що побріхує, як звичайно… Розпиталася — аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в городі… чи на заводі, чи дворником десь, — не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх… На другій збірці було там кілька й наших… та вони не пристали.
Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:
— Був і в мене… той агітатор… Умовляв, щоб і ми до їх… Звісно, я кажу, що ні… А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми “за бортом…” Саме воно! — думаю собі…
— Багато ж там людей? — спитався Корецький.
— Вони кажуть, що більш як сто… Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.
— Все ж досить багато за такий короткий час.
— О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато…
— Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.
— Так собі люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.
— Та це добре… погано тільки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: “Знаємо ми ваш парламентаризм!” — “Та що ж ти знаєш?” — питає Петро. “Господство буржуазії, — каже, — а вас ми розкасируємо!”
Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про “парламентаризм” і “господство буржуазії”.
Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м’якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в’їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.
Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:
— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.
Коні спинилися перед рундуком. Корецький перший збіг на східці й кинувся в хату. Спинився на мить, засліплений світом… Було повно людей… Стіл серед хати… самовар парує на столі…
— Євген Петрович приїхали!.. — скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.
— Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… — задріботіла маленька білоголова Ліда, в’ючися коло колін у батька.
Корецький ухопив її на руки та й почав цілувати їй щоки, великі сірі очі, ручки…
Тоді спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцілувався з нею, потім побачив перед себе сивобороде обличчя шкільного сторожа, діда Терешка, і з ним почав цілуватися… Враз почув поважний дитячий голос:
— Як це ти, татку, з усіма здоровкаєшся, а мене не помічаєш?
Шестилітній чорноголовий Володько заявляв претензію за неуважність до його особи. Серед сміху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на одній руці, другою Корецький стискав руки Петрові й Якову і цілувався з ними, а Володько вже пручавсь:
— Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидіти.
Знову сміх…
— Ми вас тут уже давно дожидаємо, — казали гості.
— А ви ж як довідалися, що я приїду? — спитався Корецький.
— Дак ми ж у городі на мітингу були, — відказав Яків. — Ще й Іван Петренко з нами… Тільки він ще в городі зостався, а ми зараз вернулися додому після мітингу… Та вже все село знає, що вас випущено…
Ледве посідали за стіл, — почулася тупотнява в сінях і ввійшло ще троє товаришів: один, так само, як Петро з Яковом, колишній школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє — старших хазяїнів з тих, що ходили на читання до вчителя й потім пристали до громадки. Знову почулися привітання. Таки посідали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи від одного до одного, поспішаючись про все сказати… Петрові й Якову страшенно сподобався мітинг.