Таля… Таля…
Ах, так!.. Треба довідатися, що з Талею, з дітьми…
Пішов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро і стояв уже біля цегельні, але в голову знову застукало, почала обнімати млость. Боявся, що впаде, не хотів лежати тут і ввійшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дітьми від дощу, і впав там на солому, втративши притомність.
Два знайомих голоси:
— Та нема його тут, — казав один; і Корецький добре пізнав Валюшного.
— А, біс його батькові!.. — Дали ми, брат ти мой, зівка! — одповідав другий, і це був старшинин Михайло. — Утьок уже! Треба було тоді вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.
— Ну, так треба ж було додому поодносить, — одказав Валюшний.
— Набрались бебехів тягти, а діло забули… Я взяв часи — і довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.
— А Захарко!.. Захарко!.. — зареготався Валюшний.
— Хо-хо-хо! — додав свого Михайло. — І знам’я своє покинув та за самовар!..
— Та горо… ха-ха-ха!.. городами!.. — не вгавав Валюшний. — А вода з його дзюрить!..
— Ну, брат ти мой, — дали чосу!.. Хоч і не добили, а дали… І попользувались наші… На мене піджак — як улип… А в тебе шапка як?..
— Прийшлась, — одказав Валюшний.
— Добра шапка, — похвалив Михайло, — на десять год стане… Чорт його знає — хтось гроші виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслі б найтіть: вже б я його догладив по головці оцією залізячкою.
— Добрий шворінь…
— Пайдьом дальше!..
Вийшли. Помалу затихала хода…
Корецький зрозумів: вони шукали його. Але вже не було ні страху, ні бажання втікати чи боронитись. Якась байдужість страшенна… і втома… Сон налягав на очі… Заплющив їх і зразу ж заснув.
Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, — почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?
Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.
Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, — мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.
Враз помітив по той бік яру, коло школи щось… щось, мов чоловік верхи… Він об’їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з’їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.
Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук — жалібний, безнадійний… Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою… Там, у темряві, біля школи…
— Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі…
Він плакав… йому було жалко… А ті… а тим, що руйнували…
Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею…
Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току, а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.
— А хто там ходить? — почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.
— Це я, Петре…
Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.
— Сідайте тут! — промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:
— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо…
Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.
— А Наталя Миколаївна, діти — де?
— Не турбуйтесь… Вони живі й здорові…
— Та де вони?
— Одвіз я… в Гайки…
Гайки — то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.
— Ми так думали, — шепотів далі Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, — все за вас журилися… хотіли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято… що ви в лісі тепер… Вони повірили…
Написали до вас записку… То це недавно тільки вернувся, одвізши…
— Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків ?
— Ні, нічого… Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: “Ну, я ж їм покажу, як виросту…”
— Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?
— Ніяк… Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона… і не питались нічого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
— Трохи… Тільки по голові дуже вдарено… Одначе — нічого… Що в школі?
— Усе погромлено… Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, — прибігаємо, аж тут уже перейшла орда… Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, — нема… Почали шукати вас, а тут і погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря… Ніде нема… Де ви були?
— У цегельні… в малій шопі…
— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, — ну, думаємо, там вас нема… та й не пішли туди… У школі я познаходив деякі папери, — оддав Наталі Миколаївні…
— Де лист од неї?
— Ось… тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
— Правда…
— Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
— Нікуди, тільки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пізно?
— Північ скоро.
— Поїзд уже пішов. — Та вам тепер у город і не можна…
— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти… Верстов двадцять буде туди од нас?
— Та буде… Може трохи й більш… Дійдете?
— Дійду.
— Бо їхати воно помітніше…
— Авжеж… Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде…
— Підождете до вечірнього?
— Еге. Тільки не тут… Краще я піду в ліс на пасіку твою.
— Еге, там безпечніше…
— Переночую в курені й день перебуду, а ввечері йна машину.
— Зараз хочете йти?
— Та зараз… Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого…
— Я зараз…
Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ — на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна… Од пасіки до станції Горобейки буде навіть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.
— А це попоїсти… Їжте!..
— Ні, це згодом… уже на пасіці… та й ідучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.
— Ходіть — і я з вами.
— А тобі чого?
— Е, ні, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде…
— То щоб і тобі впало,— цього хочеш?
— Та нічого не впаде… Піду!..
— Ну, гаразд, — охітніше мені буде. Яром?
— Яром не так помітно…
Вийшли з клуні, роззирнулись, — ніде нікого не було видко. Пішли знову городом, тоді вниз і побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, ішли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорі було хмарно, тільки де-не-де проблискували клаптики чистого неба і на їх сумно мигтіли зірки. Чорні боки яру здіймались високо, і внизу було зовсім темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тільки йти якомога тихше, обережніше, — посувалися помалу. І враз Корецький здригнувся.