— А яку ж. ми маємо втрату,— задзвенів із громади Зіньків голос,— коли ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо, ще й зостається?
— Хто це говорить? — зикнув Копаниця.
— Я! — промовив Зінько, виступаючи з громади.
— І я! — виступив за їм Карпо.
— Та й я! і я! — озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка і ще кілька голосів із стовпища.
— "І я! і я!" — перекривив старшина.— Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, іще й не стає?
— А по тому, що Денис платить за десятину більше, ніж із тієї десятини оплатків іде,— сказав твердо Зінько.— Хіба не так! Хіба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довідатися, куди ті гроші йдуть.
Старшина побачив, що наскочив на слизьке, і зараз звернув убік:
— Гроші всі цілі і записуються куди треба,— ти мені того не розказуй! Як ти можеш казать, що гроші кудись діваються? Мені вся громада вірить, мені все начальство вірить, а ти мені смієш казать, що в мене гроші пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!
— Стривайте-бо, не так швидко закидайте! — відказав спокійно Зінько.— Я не казав, що у вас гроші пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати — куди ж вони йдуть?
— Я кажу тільки,— перепинив йому старшина,— що вигодніше громаді ту землю продати та мати з грошей процент.
— Вигодніше! Вигодніше! — зарепетували Денисові прихильники.— Продати!.. Аби чоловік добрий знайшовся!..
— Та є такий чоловік,— гукнув старшина.— Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.
— Гаразд!.. От і добре!.. Продати Денисові Пилиповичу!.. Продати!..
— Не продавати! — гукали з другого боку.— Не хочемо!.. У нас скільки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати більше Денисові, не то продавати!..
Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розібрати. Справа була вельми важна й пекуча, і через те всі були дуже роздратовані. Говорили всі враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись проміж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуці біля старшини. Там уже стояли і Остап, і Рябченко з Сучком, і все інше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили поміж людьми, підбурюючи їх, щоб не продавати. Зінько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зіходив на східці.
— А годі вже вам галасувати! — гукнув старшина.— Слухайте, що скаже Денис Пилипович!
— Цитьте! Цитьте! Слухайте! — почали люди спиняти самі себе, але інші кричали навпаки:
— Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:
— Господа хазяїни! Я не набиваюсь із своїми грішми. Це як ви собі хочете: хочете — продавайте, хочете — ні. Я ту земельку купив би, а не схочете продати — я за свої гроші й іншу знайду. Гроші така штука, що за їх скрізь, чого хочеш, знайдеш. Я тільки через те й купую, що думаю собі: однак мені купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй поміч дам. От що! Ціну мою ви знаєте за десятину — ціна добра,— і гроші зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.
Тільки він договорив своє, іще ніхто не встиг нічого й сказати на те, коли це несподівано перед громадою, заступивши Дениса, став Зінько і озвався голосно:
— Люди добрі, панове громадо!
— А цей чого тут? — скрикнув старшина.— Геть ізвідси!
— Денис казав, казатиму й я!..— відповів Зінько.— Чого ж це так, що йому можна, а мені — ні? Вільно кожному.
— Денис землю купує, а ти що?
— А звідкіля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, і я купуватиму! Я такий хазяїн, як і Денис,— одказав Зінько, не повертаючись до старшини і не вступаючи із свого місця, а тоді знов озвався до громади: — Панове громадо! Коли я що не в лад скажу — простіть мене і навчіть, чим помилився, бо я ще чоловік молодий, треба мені розуму від старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж і не сказати: як ідеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побігти та не збудити його? А наша громадська хата займається!
Всі слухали уважно, цікаві, що буде далі. Тільки дехто пошепки питав у сусіди, штовхнувши його ліктем:
— Про яку це він хату говоре? Де займається?
— Слухай уже! — відказував сусіда.
— З іскорки малої починаються пожарі,— казав далі Зінько,— а тоді вже стає полум'я. От і в нас така іскорка прокинулась. Щороку народу більшає, а землі — ні. Тепер на душу припадає вдвоє менше землі, ніж було спершу. У нас і тепер безземельні зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правді? Продайте чи дайте по десятині, по дві тому, в кого землі мало або й зовсім нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громаді буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бідний? Тоді громаді добре, як у с і в достатках.
— Правда! Правда! —озвалися навкруги голоси.— Наче в око вліпив!
А Зінько, насмілений хвалою, казав палко далі:
— Кажуть, громада — великий чоловік. Треба ж, щоб у великого чоловіка й сила велика була, а то він буде малий. Хай же він не збувається своєї сили. Наша сила — земля. Коли вона буде в громади — буде й сила; коли ж громада її віддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбільшить. Тоді великим чоловіком буде не громада, а хтось інший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем — хай продає землю, хай підпалює громадську хату! Оце й усе!
Зінько зійшов із східців у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всіх уразили Зінькові слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:
— А що ж, хіба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..
Озивалося все більше й більше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горілку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидів у неволі в Дениса чи в його полигачів, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумів, що він тут має силу, і любо йому було це почувати. Денисові полигачі мовчали, а голосно озивалися прихильники громадські. Зінько й товариші ходили проміж людьми і додавали їм ще до того, що вже було казано.
— А цитьте ви! Слухать! — зикнув з усії сили старшина.
Громада вщухла, дослухаючися, що він іще скаже. Але загомонів не він, а Денис:
— Коли не хоче громада продавати, то я за свої гроші й деінде знайду,— плакати не буду. Тільки вже як громада до мене, так і я до громади. Нехай уже тепер ніхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далі ждати, хто мені гроші винен. От що!
Проказавши це, відійшов назад і сів на рундуці на ослінчику. За ним виступив Рябченко:
— І по-моєму, громада не по правді робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слідком за їм: землі нікому не дам і з позичками царамониться не буду.
— Та вже й я не інак робитиму,— озвався Остап, а за ним і Денисів тесть Манойло, а за Манойлом — Сучок.
Всі ті похвалки падали на громаду, як довбня волові на голову. Голова запаморочувалась.
— От так, як зараз казано,— так і я робитиму з вами! — гукнув Копаниця.— Чули?
А вони це так добре чули, що відразу не знать де й поділася вся та смілість, той громадський запал, що тільки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, і кожен думав про те, скільки він винен Денисові чи кому з його полигачів, де він візьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого він братиме восени землю, куди віддасть на пашу товар…
— Чули? — гукав Копаниця.— Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисові Пилиповичу Сивашеві землю — зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче — виходь ліворуч за колодки.