Зінько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловік десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли ліворуч. Всі інші, величезна більшість, стояли мовчки, похнюпившись.
— Люди добрі! — скрикнув до них Зінько.— Та що ж це ви робите? Ви ж самі себе продаєте!
— Мальчать! — крикнув старшина.— Що ти мені тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одішлю!
— Годі! — відказав Зінько.— Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такі боязкі! Невже ж ніде нема правди на світі, тільки в багацькій кишені?
— Десятники! Беріть його в холодну! — репетував старшина.
Десятники нехотя підійшли до Зінька.
— Братики,— промовив до їх Васюта,— не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцією штучкою! — І він підняв свого здоровенного кулака.
Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зінька, мов забувши за нього, і гукнув на писаря:
— Семене Семеновичу! Пишіть приговор о продажі обчеської землі Денису Пилиповичу Сивашу!
— Ще вчора написав! — одказав писар.
— Одбирать руки! — звелів старшина. Двоє письменних пішло у стовпище відбирати в неписьменних руки. Звичайно підписувались за їх і без цього, але що тепер було таке карлючкувате діло, то старшина звелів зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…
Зінько мовчав, не знаючи вже, що діяти, бачачи добре, що тут уже ніщо не поможе. І враз мов полум'ям обняло йому голову, і він, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса і, стискаючи кулаки, скрикнув:
— Дерилюде! Всіх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому місці!..
Ще одна мить, і Зінько вдарив би Дениса, збив би його додолу, під ноги… Але Денис, ізроду не бачивши Зінька такого роздратованого, злякався й скрикнув:
— Господин старшина! Я протестуюсь… Він мене вб'є!..
Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зінька. Він спустив руки.
— А, так! — скрикнув старшина.— Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпці… Беріть його!..
Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зінька за руку і вивів його з громади.
— Ходім, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пішли.
— Ну й падлюки! — лаяв громаду Васюта.— От свиняча порода!
— Вивішав би всіх! — похмуро й прикро сказав Карпо.
— Таку землю, таку гарну землю та й віддати! — бідкався Грицько.
— А ми ще клопочемось за їх, за громаду! — казав Карпо.— Та наплювать на цю громаду,— вона доброго слова не варта.
Зінько нічого не сказав, тільки важко дихав, стискаючи зуби.
— Усі в їх у руках, як риба в волоці в матні, от що! — казав Грицько.— Схоче — випустить, а схоче — в юшці з'їсть.
— Були там такі, що й не в матні, та й ті в свинячий слід побігли,— відказав Васюта.
— Праведний чоловік ніякого лиха не злякається, а злочестивий і без лиха лихо діє,— правив своє Карпо.— Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбації собі завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерці ховати,— отак і це.
— Ат, облиш-бо, Карпе! — відказав гірко Зінько.— Неправду ти кажеш, та нехай іншим разом, а то тепер…
Він не доказав, що йому було тепер так тяжко й гірко, що не хотілось і розмовляти.
Похмурий вернувся він додому, і Гаїнка не могла його звеселити ніяким своїм примилянням та щебетанням.
Довго не спав тієї ночі Зінько за думками. Не раз та й не двічі доводилось йому нещасливо ставати в громаді проти тих людей, що й сьогодні, але ніколи не було йому це так тяжко, як цього разу. І не через те тільки, що саме діло було не маленьке, задля громади важне. Ні, дедалі все дужче й дужче опановувала Зінька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громаді такий лад, щоб по правді все робилось, хотілось бачити свою громаду в усіх справах розумною, правдивою та дружною. Тоді б усім було добре, всі щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зінько про те, яким робом це зробити, та не міг ні до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всіх людей на кращий шлях. Додумався тільки до того, що йому самому треба завсігди робити так, як він хотів би, щоб усі робили, та й інших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й він, і товариші його того додержували, а нічого сьогодні не вдіяли…
А якби він із своїм товариством цього разу подужав у громаді, то це великого важило б! Тоді б сміливіше було б усім стояти проти тих, хто хотів сідати на шию. А тепер буде гірше, дуже гірше!.. І надія на те, що в громаді покращає, поладнішає, відсувалася ще далі.
Та все ж Зінько не хотів зрікатися тієї надії, не хотів покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає,— це Зінько добре знає. І як знає, так і робитиме,— якось уже воно буде…
А там, далеко, на майдані, галасував народ, і той галас долинав і до Зінька. То громада пила Денисову горілку. П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати…
Частина друга
Зажурився соколонько:
Бідна моя головонько, Що я рано з вир'я вийшов.
Ніде сісти, гнізда звити,
Малих дітей розплодити,
Бо по горах сніги лежать.
Народна пісня
I
ГАЇНКА
Гаїнка гнівалася:
— Поганий, поганий, поганий,— казала, одвертаючись од Зінька.— І не кажи, що гарний,— ти поганий!
— Я й не кажу, що я гарний,— усміхаючись, одпо-відав Зінько, лежачи в своєму садку під гіллястим дубом та дивлячись на делікатні риси чепурного жінчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сиділа на траві біля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, і через те її обличчя здавалося Зінькові таким чудним, що він зареготався.
— Чого ти смієшся? — швидко повернулася вона до його.— Ну, скажи, чого ти смієшся?
— Того, що ти сердишся.
— А, дак так!.. Дак так!..— скрикнула.— Я серджуся, я гніваюсь, а він сміється, а йому смішки! Ну, дак я ж піду від тебе, піду!
І вже була схопилася, щоб бігти, та зараз же і спинилася:
— Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобі дам!.. От я ж тебе… битиму!..
Кинулась до його, вхопила за плечі та й почала з усієї сили трусити і товкти його своїми маленькими рученятами.
— От тобі!.. От тобі!.. Щоб не глузував!.. Щоб не сміявся!..
А він реготав іще гірше, вхопив її дужою рукою за стан і пригорнув на груди та й почав цілувати в очі, в щоки, в уста.
— Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона відбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очі, знеможена його поцілунками, аж поки враз вихопилась із рук, одбігла трохи, стала і подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Він не гнався.
Вернулась, сіла біля його на траву, а він, лежучи, зіперся на лікоть і дивився, як вона ховала пальчиками під очіпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.
— Ат, це мені волосся!..
— Ну, і чого ж ти на мене сердишся? — спитав Зінько.
Вона почала докоряти:
— Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.
— Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?
— А так, що то було як вечір, як неділя, як свято, то ми все вдвох, як орішки-близнята,— або говоримо, або читаємо, або співаємо… А тепер!..
— А тепер?
— А тепер ти і ввечері, і в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!
— І яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хіба ти їх не любиш?
— Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!
— Ну, от бачиш! А Карпо?
— От, Карпо твій!.. Катря гарна, а Карпо твій як почне вичитувати, мов з книжки: "Пам'ятай, жено, і встаючи й лягаючи, і за стіл сідаючи, що гріх тебе вловлює, і во уста вступає, і з уст виступає, і до носа приступає!.." Ха-ха-ха!..