Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зінько засміявся:
— Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю — жено?
— От же казав,— я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А він розсердився та грюк дверима, та з хати!..
— Ну, а Грицько який тобі?
— Я Ївги не люблю! — відрубала Гаїнка швидко.
— Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.
— А Грицько… Грицька… мені його жалко… Та вони всі гарні, а тільки я не люблю, що через їх та ніколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..
— Не з-так то вже й ніколи,— засміявся Зінько.— Хоч воно, може, трохи й правда, бо останніми часами було стільки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…
— От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полі.
— Та ти ж із матір'ю… І добре ж знаєш, що я не з примхів те роблю, а задля громадської справи так треба…
— Задля громадської справи…— почала була щось непевне Гаїнка, але Зінько перепинив її, кажучи своє далі:
— А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як інші жінки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумієш, що кожному громадянинові треба за добро громадське дбати.
В гарненькій голівці Гаїнчиній оця штука — громадське добро — була якась занадто невиразна — от як туман: біліє, а підійдеш ближче — нічого нема, розвіявся, чи що. Але що Зінько її хвалив (вона так любить, як він її хвалить), то й вона подобрішала задля того премудрого туману, задля громадського добра і зараз же знову сіла біля самісінького Зінька, взяла його голову і положила собі на коліна. Сама ж споважніла й промовила:
— Воно звісно, як громадська справа, то треба… Тільки знаєш, Зінечку, якби так, щоб громадському доброві манюпусінька часиночка, як ніч у жнива, а нам удвох — велика, як день улітку.
Зінько засміявся:
— Моя ясочко! От упораємось якось із тією землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!
Вона голосно засміялась і засипала йому все обличчя й голову дощем квіток, тільки що нарваних унизу на леваді.
— А сьогодні ж ти недовго будеш у Грицька? — спиталася.
— Ні, недовго.
— Гляди ж! Не сиди до півночі! У! Я через тебе тільки квітки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат із .сестрою побралися… Боже ж, гріх який! А тоді як розпиталися, хто вони!.. Дак брат і каже:
Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою:
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт…
Будуть дівки квіти рвать,
Нас з тобою споминать…
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
— Хіба ж квітки чують? — спитав, сміючися, Зінько.— Адже вони неживі.
— Атож, неживі!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю!" Дак воно злякається та й родить.
— Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нічого не розбере.
— А, може ж, і розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубові: "Давай мінятися!" А дуб каже: "Не хочу — мене тільки кора в світі й держить".
— Дак вони ще й розмовляють?
— А то ні? Воно все говорить проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… дак, було, йде, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я,— каже одно,— від того. А те: а я від того… я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі… Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається… I-і! Аж дивно й страшно, як подумаєш!
Вона аж іздригнулася.
— Чого ж тобі страшно?
— Воно не страшно… а так… як от на Великдень усі люди і батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля, як з того світу: воістину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. І дивно, і страшно, й весело!.. Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш,— воно так собі, як камінь, аж воно — живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тільки себе… І я серед їх, як травинка, манюсінька травинка…
Вона заплющила очі і знову здригнулася:
— Ух!..
— Чого ти?
— Мені вже здалось, що я травинка.
— Серденько моє, це все казки. Воно не так на світі, як ти думаєш.— І Зінько почав їй розказувати, що він у книзі читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрійні оченята, слухала мовчки, і їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дріб-нюня-дрібню-усінь-ка на цьому широкому світі!.. Така манюня!.. І хтось прийде та й зірве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх і рвати гріх, ці билиночки-квітиночки?.. Ці билиночки, ці квітиночки, що ростуть-цвітуть серед долиночки.
— Зіньку, скажи, чого це так: іноді нічого не заспіваєш, а іноді саме складається?
— Що складається?
— Пісня… От, кажуть, на морі е такі морські панни — співають так гарно… повипливають на хвилі — самі гарні-прегарні — та як заспівають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пісень, та й собі переймають… З того й пісні, кажуть, на світі… А от я тих дівчат морських і не чула, а пісні складаються…
— Та як же то?
— Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… і співається…
Вона заплющила очі й почала стиха співати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квітоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвітати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
— От ба: це про тебе та про мене пісня!..
— Дак ти ще й пісні складаєш?
— Хіба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тоді щось і вийде…
Зінькові сподобалось це. Він почав прохати Гаїнку, щоб іще щось заспівала. Але вона схопилася з місця і замахала руками:
— Ні, ні! Не хочу!.. То так, як саме набіжить…
— Гаїнко! Гаїнко! — почувся голос у садку.— Де ти?
— Мати кличуть,— промовила Гаїнка й побігла до хати.
Зінько зостався сам. Була неділя, і він одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горі, і звідси видко було йому за малим не все село. Біленькі хатки з темними й жовтими солом'яними покрівлями визирали, весело всміхаючись, з невеличких садочків, що зеленіли мало не в кожному дворі,— мов дівчата позаквітчувались та й повиходили на вулицю всім гуртом. Біля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сиділи під хатою, розмовляючи. За все вищі були великі верби гіллясті; вони широко розкидалися вгорі і над хатками, і над тими садочками, зеленіючи ясно на блакитному небі. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, і все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було оті маленькі людські осельки.
Було надвечір. Сонце не пекло вже, тільки гріло ласкаво, вітрець ніде не прокидався, ні один лист не ворушився.
Тихі дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. І все село обіймав упокій, тихий святковий упокій-одпочинок, такий любий робочому селянинові.
— Як любо! Як тихо…— думав собі Зінько.— Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться — що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселіше стає, як воно над тобою схиляється! І добре жити під тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак і відпочивши!
— Зіньку! Хочеш полуднувати? — гукнула Гаїнка десь із-за дерев.
— Не хочу, зараз піду.
Підвівся, став і глянув у другий бік.
Внизу, під садком, широко простилалась велика зелена лука, по ній вузенькою стежкою звивалася річечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись під похилими вербами… он завернула коліном, уже й зникла з-перед очей, тільки очерети значать її шлях — геть-геть потяглися сіро-зеленою стінкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебі хмарою темніє великий ліс. Широко, й гарно, й любо глянути!..