Чимало п'яних вийшло з двору і, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зінько звернув до знайомого чоловіка в двір: звідти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч і просто на край села, до Грицькової. В дворі зустрів хазяїна і затримався з ним трохи, розмовляючи,— ще той провів його й через свій сад. Попрощавшися, перескочив Зінько через пліт, стрибнув на луку та й пішов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.
Ішов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:
— Зіньку!
Глянув, зупинившися, і побачив перед себе Ївгу.
Кілька верб, вирісши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському окові з луки. Через цей захисточок пробігала стежка, і на їй тепер стояла перед Зіньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачів, мигтіла ясними кольорами на сіро-зеленому вербовому листі. Зачервонівшись од бігу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкі ніздрі роздималися і високо зводилися з-під розхристаної керсетки груди. Великі сміливі очі дивилися ще сміліше, ніж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.
— Зіньку! — промовила знову, і Зінько почув, мов його проняв той погляд пекучий.
— Чого? — спитався.
— Ой не передихну!.. Бігла… побачила, що ти сюди пішов… хотіла перестріти…
— Хіба яке діло є? — спитав Зінько, почуваючися невпокійно…
— Діло!.. Ой, є, ще й велике! — і вона приступила до його ще ближче.— Хіба ти не бачиш, яке діло? Хіба ти сліпий?..— Вона спинилася на мить,— їй увірвався голос.— Хіба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… і день, і ніч тебе перед себе бачу!.. Твої очі, твої брови бачу!..
Вона нахилилася до його, шепочучи ті слова несамовитого запалу, і від усього її молодого дужого тіла повійнуло на Зінька тим пекучим запалом.
І враз вона обхопила його за шию рукою і припала до його грудьми, вся тремтючи, і впилася в його уста своїми устами. Він почув, що в його туманіє голова… На мить… а тоді, вхопивши її обома руками за плечі, відштовхнув од себе, скрикнувши:
— Ївго! чи ти не збожеволіла? У тебе ж чоловік!..
— Що мені чоловік?! Я його ненавидю, я тебе люблю! — і вона знов простягла до його руки.
Але він дужим рухом одхилив її набік і обминув, промовивши:
— Гріх тобі, Ївго, таке казати! Не буде цього ніколи!
І пішов швидко, і вже був поза вербами на луці. А вона дивилась йому вслід, вся тремтячи, простягши до його руки.
— Зіньку! — скрикнула.— Вернись!
Він і не озирнувся.
Вона постояла мить, мов сподіваючись іще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тоді стиснула руки в кулаки і, сварячись на його, скрикнула:
— Ну, стривай же ти!.. Я ж…
Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову,. і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…
Стиснувши зуби, не подавала голосу, тільки хлипала, усім тілом здригаючись…
Врешті почала затихати, притихла…
Не одного вона любила вже, та ні за одним не пропадала так, як за Зіньком.
От і недавно — Микита Тонконоженко, яким гарним він їй здавався, поки цього Зінька не побачила… А тепер їй Микита просвітку не дає, переймає та нагадує старе цілування, а її аж верне від його…
Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і, може, через те й покохала його так, як ще нікого не кохала.
Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а він мов не бачить, мов не чує, мов не розуміє!..
А сьогодні… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почування, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!.. скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!..
Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, і він не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурніша за неї? Чи він боїться жінки? Ні, він не з боязких… То це любить її так!..
Вона знов застогнала, стиснувши зуби…
Коли любить, то що ж із їм зробиш!
Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!
Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим іншим. Є ж зілля… Піде до баби Мокрини — та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі інші бігали… От тоді вже не відіпхне так, як сьогодні відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!..
І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з'їсти.
Ця думка розважала її.
Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка — ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася ізнов на весілля.
Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.
— А бачили? — попитав Карпо.— Денис уже оре пересельську землю.
— Невже?
— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоеміливсь.
— Це ж виходить — він уже впевнився, що справа на його руч повернеться,— сказав Зінько.— Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.
— Ге-ге! Він тепер, з'їздивши в город, так підняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта.— Тільки треба йому назад її нахилити.
— Провчити їх треба,— промовив Карпо,— провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без міри, немов ті пси.
— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько.— Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крізь сито й решето пройде.
— Ну, людина! — крутнув головою Васюта.— Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.
— Васюто!..— гарикнув Карпо.
— Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сів і почав крутити білявого вусика.
— Кажи, Зіньку, ти що думаєш? — питався Грицько.
— Як на мою думку,— відказав Зінько,— то підождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.
— А як і губернатор нічого? — спитав Карпо.
— Тоді далі… у санод!..— одказав Грицько.— Хоч до царя!.. Нехай Зінько пише!
Карпо, сидячи кінець стола і зіпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:
— Ні, не такої їм треба науки, не такої!
— А якої ж?
— Кажіть і робіть уже ви, а як вам не поталанить, тоді і я з своїм словом серед вас озвуся.
Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після покрови, не гаючись, і в губерню.
По цій розмові озвався Грицько:
— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців… Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.
Витяг гаманця, розшморгнув, добув іззвідти два червінці і положив біля себе на полу.
— Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!.. Візьми, Васюто!
Васюта взяв гроші.
— Е, братику! — скрикнув.— Так не годиться! Ми тобі давали все такими здоровими та білими, та скільки їх надавали!.. Що поки я доніс, так і поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тільки дві маленькі жовтенькі кружалочки! Я так не хочу.
— Бери, яке дають! — одказав Грицько сміючися.
— Ні, не хочу!
— От же й я не хочу! — озвався Зінько.— Щось я надумав,— не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші; хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можна буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.