А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.
— Що це ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?
— Ні… я здужаю…
— Дак чого ж ти така? Щось тобі є.
— Ні… ні… мені нічого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.
— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
— Я… я… я не знаю…— казала, хлипаючи, Гаїнка.— Про Зінька…
— Що про Зінька?
Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тоді вмовляти:
— Не вір тому, Гаїнко! То все брехні, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твій Зінько так тебе любить, що він би й слідочок твій промітав. Та він же такий щирий,— він би тебе не дурив.
Ті слова мов сцілющою й живущою водою кропили бідолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рівний Катрин голос ласкавий, і їй ставало легше, легше.
— От, людям заздро, що ви гарно живете,— ну й плещуть. Я це знаю. Мені раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й мені в серце. Аж потім і виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вір тому!
І Катря, трохи старша і завсігди поважніша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.
— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихі очі Катрині,— скажи, ти нічого не помічала?
— Та нічогісінько! От, яка ти неймовірна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,— от побачиш, що нічогісінько не буде.
Веселіша вернулася Гаїнка від Катрі додому, веселіша й далі була. Та не довго.
Зустріла вона свою куму Вустю. Були тільки вдвох, і Вустя зараз і поспішилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому іншому.) Гаїнка розсердилась і докорила кумі, що та каже дурниці. Одначе її знов уразило те слово:
— Не віриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли він усім-усім такісінький, як і був?
Та як повернулась додому, то весь той упокій, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвіявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.
А Зінько тим часом пішов до волості — поніс подать. Ідучи, зустрів родича, діда Корнія Грабенка,— і той туди йде. Пішли вкупі, розбалакались.
— А що це, Зіньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? — сказав дід.
— А що там говорять?
— Він у тебе як, вірний приятель? Ти його добре знаєш?
— А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
— Ну, то й гаразд! — сказав дід Корній.— Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякі дурниці плескати.
— Ет, люди як люди: усе щось і змислять! — махнув рукою Зінько.— Що ж там? — попитав, хотівши таки знати, бо певний був, що це вже Денисові полигачі щось ізнову вимудрували.
— Та таке, що трохи ніяково й казати… Говорять, що він до твоєї жінки стежку топче.
— От, чорт зна яка падлюшна брехня! — обурився Зінько.
— Та й я так думаю, що це брехня,— по щирості сказав дід,— ну, а одначе перестерегти хотів, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне — брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь і побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.
Зінько вертався додому, зовсім не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсім не так: він Васюті й Гаїнці вірив зовсім, та не міг дорозумуватися, з чого пішли ці брехні. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…
А Гаїнка й собі дивилася на Зінька й думала:
"Такого я його ще ніколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Ні, ні!.."
І знов та страшна думка обняла її вогнем.
Полягавши вони ввечері спати, ніяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хіба вже як дуже потомлені — в жнива абощо,— все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собі мовчки… І кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."
Врешті Гаїнка озвалася:
— А що ти сьогодні в волості чув?
— Та так… нічого… оддав гроші та й вернувся.
— А у Васюти не був?
— Ні! А чого б я мав у його бути?
— Та хіба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…
— Давно? А вчора?
— Чи то пак: він у нас давно не був.
— А хіба ж як я до його піду, дак то він у нас буде?
— Та… ну… може, прийде…
— А нащо тобі той Васюта?
— Да так… він такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зінько думав: "Чого це вона так його вихваляє?"
І додав уголос, аби не мовчати:
— Прийде колись…
Гаїнка помовчала, а тоді озвалася несміливо:
— А до Грицька ти часто ходиш!..
— Ще й частіше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечері вдвох підемо — читання гуртове буде.
Ця відповідь запекла коло серця Гаїнці. Хотіла щось сказати — і не змогла. Лежала, зціпивши зуби, і мовчала. Удавала, немов спить. Зінько й собі лежав тихо. Довго не спали обоє— кожне за своїми думками.
Другого дня Гаїнка не мала спокою з самісінького ранку. Коло одного так і крутяться, так і плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зінько піде до Ївги… чи то — до Грицька… За тими думками не могла нічого робити. Почала поратися коло печі, дров положила, а підпалити забула; горщик у піч засуває, а дрова не горять. Аж мати посміялась:
— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.
Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зінь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.
— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…
Так-сяк поставляла, що треба, в піч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зіньку!.." Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
— Та що це тобі, дочко? — метнулась до неї мати.— Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти бліда!..
— Я нічого, мамо… мені нічого… То так чогось руки затрусилися…
Сама стояла як біль біла.
— Оце лихо! — бідкалась мати.— Хоч би Зінько швидше вертався!
— Ні, ні, мамочко! Не кажіть йому нічого-нічого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровісінька… Я зараз поратимусь… Тільки не кажіть нічого Зінькові!..
І справді заходилась удвох із матір'ю поратися і так-сяк наварила обідати. Зінькові мати нічого не сказала, але сама все придивлялася до невістки. Та силкувалася не появити перед Зіньком нічого, навіть удавала, ніби їсть за обідом, хоч і в губу не йшло. Але ввечері, як прийшов час іти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввійти в ту хату, глянути на Ївгу… не здоліє висидіти там… Одмоглася тим, що болить голова, і лишилася вдома. Зінько пішов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона мені скаже…"
Поки Гаїнка була в хаті з матір'ю, вона силкувалась нічого не виявляти. А. вже як спати пішла!..
Вона з Зіньком спала окремо в противній хаті. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квітками й голубами, помальованими синім та червоним на білому комині, з паперовими квітками, з портретами та малюнками по стінах, з маленькою шафою на книжки та з ліжком Зінькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цій хатині, в цьому гніздечку, де вона вдвох із Зіньком воркувала!.. А тепер!..
Яке воно все похмуре, непривітне, негарне, мов і стіни на неї падають. Які великі довгі діди поставали по кутках,— аж страшно. Як неприхильне навис комин,— мов і піч гнівається. І боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними біластими очима. Не хоче, не хоче вона нічого цього, не хоче на його й дивитись!..
Погасила мерщій лампу, щоб і не бачити. Сиділа, зіпершись на стіл, у темряві.