Нащо їй це все, коли він її не любить, коли він пішов до тієї!..
Вона ж — як голубка покинута… Нікуди їй і полинути: ні до батенька, ні до матінки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
А він там, а він усе там!.. Як без міри довго!..
А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж гріх!.. Треба не потурати серцеві!.. Вона ляже, спатиме…
Лягла справді, заплющила очі, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. .Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
Заторохтить миша в сінях, а вона вже думає, що він за клямку береться. І дух притаїть, дослухається… Ні, не він!..
Хтось улицею йде. Оце, певне, він. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну,— завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Ні, пішло!.. Пішло далі!..
Чи не в вікно хтось стукає?.. Зірвалась, побігла, відсунула віконце.
— Зіньку, це ти? — попитала стиха.
Не чуть нікого, ніхто не озивається.
Вернулася на ліжко.
Ой боже! Як же він довго!..
Ось він уже йде… Ще нічого не чуть, та треба ж трохи підождати, поки підійде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.
Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, і вся трусилася, мов з пропасниці. Нічого вже не думала, тільки слухала… Слухала й трусилася…
Скрізь було тихо. Він не йде.
Тоді підняла руки вгору, заломила їх, і вони впали за голову на подушку. Страшна безнадія німа стиснула їй душу… Душа холоділа, застигала, як крапля на морозі, вмирала…
І враз почула, що Зінько відсуває ключем сінешні двері. Кинулася на ліжкові, підвелась — і впала знову, причаїлася, затаївши й духа.
Зінько ввійшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й ліг.
— Ти ще не спиш, Гаїнко?
— Ні…
— Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досі голова болить?
— Ні, вже нічого…
— Я й Грицька вчив… Він страх береться до науки.
Почувала, що мусить щось сказати, відповісти на ці слова, та не могла розімкнути уста. Одначе перемоглася:
— Добре, що береться…
А думала інше: "Якби він і довіку не брався!" Одначе не сказала цього, тільки промовила:
— Коли хоче навчитися, так чом же він не ходить до тебе, а ти до його?
Напружувалася з усієї сили, щоб не тремтіти, щоб говорити спокійно, а воно таки подужувало і раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
— Соромляється при чужих,— одказав Зінько,— говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
— А жінки… хіба не соромляється?..
— Ні.
— Коли ж ви вчилися? Як ще всі-не посходились?
— Еге ж.
— А Катря була?
— Була.
— А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?
— Хто, Катря?
— Ні, та, Грицькова…
— Як коли: буває й ні.
Зінько подумав про Ївгу. Після тієї події в вербах йому не хотілося до Грицька й ходити, щоб з нею не стріватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вічі. Він думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зілля дати.
— Не люблю я її! — сказав він до Гаїнки.
— А чом не любиш?
— Бо в'язне до мене.
Гаїнку мов імпетом підкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:
— Як то в'язне?
— Тепер, оці дні, сказати — ні. А то дак була штука…
І він по щирості розказав Гаїнці всю подію в вербах.
— Я вже так наважився,— казав далі Зінько,— як буде чіплятися, то хоч і Грицькові скажу… Чи, може, краще йому, бідоласі, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?
І враз Зінько почув, як маленькі руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
— Ой Зінечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
І вона стискала його, пригортала, цілувала.
— Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вірная!
— Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
— Я погана! Я нікчемна! Я лиха! Ти — як сонечко праведне, як барвіночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..
— За що ти так себе лаєш?
— Мені наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…
— А ти повірила?
— Не повірила, тільки… тільки сумно було, страшно, як у темній пустці самій… Ні, я трошечки, трісі-трісюні повірила — як на мачиночку дрібнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
— Ну, дак я ж тобі скажу, що й мені про тебе наказано.
Вона так і схопилася:
— Про мене?! Про мене?!
— Що до тебе Васюта стежку топче.
— Васюта?.. Ха-ха-ха!..
— Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справді мати могла почути, хоч і в другій хаті.
— Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
— А ти ж повірив?
— Чи я ж дурний?
— От бач! От бач! — почала вона стукати себе кулачком у голову.— А ця голова дурна як пень, бо повірила!.. Повірила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
—Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобі казав?
Розпиталися. Зінько подумав…
— Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство проміж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не ніч — де б вона тоді очі поділа?
Пригорнулась, притулилася до його, знітившись, як кошенятко.
— Я… я… я хотіла… я думала…
І врешті призналася цілком. Зінько й сміявся, й сердився. Вичитав їй добре.
— Ну, хіба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобі про Ївгу.
— Е, дак що? То вона наказала, що від людей чула, а в хворобах вона таки зна…
Довго вони не спали.
Другого дня вранці Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з ліжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промінням просто в вікно і осявало-всю світлицю: боги із божника ласкаво й прихильно всміхалися до Гаїнки, усміхався і дід Шевченко з-під смушевої шапки, і стіни, і комин, і лави — все блищало в золотому промінні і сміялося до неї привітно, гарно… А вона стояла серед того проміння, розчервонівшися після сну, з променистими очима, і їй було радісно, весело, ясно — так ясно, як там, на тому блакитному небі, де грало те проміння золотесеньке, теплесеньке…
— Зіньку! Вставай! Ми заспали…
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як біль біла, а сьогодні так од неї і б'є рум'янцем та сяєвом…
Після снідання Гаїнка сама віддала Зінькові пляшку з зіллям, а він його вилив і пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тоді побігла до Катрі. Ускочила в хату як шуря-буря.
— Здорова, сестричко!
— Здорова! — відказала Катря, стоячи з засуканими рукавами біля печі.
— Питай мене — чого я до тебе прибігла!
— Хіба не знаю? Довідатися, чи не догляділась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,— нічого нема, все брехня.
— Ха-ха-ха! — зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисці жахнулася, та й Катря здивувалася:
— Чого це ти?
— От і не вгадала! Уже мені не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!
— Та чого ж ти смієшся?
— Бо мені і весело, й чудно… Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою і покрутнула її по хаті так, що в тієї аж спідниця замаяла.
— Чи ти присуственна? — сміялася вже й Катря, пручаючись.— Кажи вже, що там є!
Гаїнка розказала їй про все… і про Васюту.
Брехні про Зінька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та ні Зінько, ні Гаїнка вже не чули їх, навіть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добігло: у хату до його ніхто з тим не зважився піти, а сам він ще тільки по двору дибав, а нікуди не ходив, бо нога й досі боліла. Помалу-малу й затихло все.
Хоч і баба Мокрина, і п'яниця Захарко не дурно взяли від Рябченка свою плату, та його гроші, видимо, пропадали ні за цапову душу. Він це бачив, лютував і все думав, думав, вимізковуючи якісь нові хвиглі…
А Зінькове товариство тим часом трохи побільшало: став туди ходити Дмитро Василенко.
V
БРАТИ
Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собі ту десятину землі. Грицько був старший, батько його відділив першого, віддав йому все, що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цілком, усе належати йому, Панасові, та меншому братові Іванові. Вони жили при батькові, доглянули його смерті, вони й повинні були поділити проміж себе всю, яка зосталася, батьківщину. І дуже не по правді зробив батько, що, вмираючи, звелів Грицькові забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицькові тоді менше припало землі! Уже скільки припало, то припало, а як одділений, то одділений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правді зробив батько, що віддав ту десятину Грицькові, а ще більшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.