Панас на таке пристати не міг. Він і сам усякими способами змагався з Грицьком, і меншого свого брата Івана до того нахиляв і дратував проти старшого. Найбільше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тієї десятини жито Грицькове. І в які дурні він, Панас, пошився, націлившися забрати жито вночі під вівторок і побачивши в понеділок уранці, як Грицько з товаришами віз уже останні копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-віку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… І найгірше, що ніякого способу не добереш тепер із Грицьком. Сам він нітрохи не поступається, а старшина крутить: "Що ж, я не можу… одвічатиму… не по закону…"
"Не можу…" А скуп узяв, дак те міг? "Не по закону!.." А то по закону, що чужу землю загарбано?
Ходив Панас і до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бісового батька одурив би. З пекла сам родом, ба — ще три милі з-за пекла!.. Дак і той слебізує: "Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тоді старшина тобі пособить".
"Пособить"! Усі вони пособляють! Поки було треба, щоб він за їх у громаді галасував, дак вони манили всякими обіцянками-цяцянками, а тепер дак і жданиками годуйся, здобрій тим, що "перечасуй"! Гарне слово. А як же йому ще "часувати", коли Грицько вже знов сіє на тій десятині? І знов те руде, що й було: посіє, а на той рік хліб забере. І тоді вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Іванова, нива. Скажуть: та йому батько її відказав, та він уже давно там сіє, та чого там колотнечу заводити та те, та се,— хіба він їх не знає? Перечасуй — пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вірить він їм і крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годі!.. Так і тоді буде, і зостанеться земля в Грицька, а вони, менші брати, дулю з'їдять!..
О, стонадцять йому болячок у печінки! І він оце попустить тому дурному Грицькові отак із себе знущатися? Попустить, щоб оті Ївжині вишкварки на його батьківщині хазяйнували? А не діждуть, бісового заводу вилупки! Не попустить він Грицькові верховодити над собою! Ні, зроду-віку! Він щось вигадає, вимудрує… Тільки що?
Хоч би цей Іван був моторніший! Таке вайло, батіг з клоччя, лемішка чортова!.. Оце іноді й розпалиться на Грицька: "Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!.." Та зараз і прохолоне. Так-таки просто й каже: "Та, може б, ми вже це облишили, брате?" "Облишили!" Як це можна облишити?! Що ж це — копійка тобі чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднішае, то ще гірше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Івана цієї осені, мабуть, женити, то й там же не без дітей буде. І всім треба буде землі! Де ж вони її наберуть, коли й тією нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тієї задрипаної захвойданки, тієї пройди Ївги! Чи то ж із розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землі?
Ні, зроду-звіку!
Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав — не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Піймати його та відлатати так, щоб аж ребра крізь шкуру повилазили, то він тоді не піде сіяти на чужій землі. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Івана хіба нахилиш? А добре було б!
Можна так і зробити: застукати його десь самого і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землі з'ївши, то такої присяги ніхто не зламає. Тоді вже певно не встряватиме в цю землю. Тільки таким робом і можна щось удіяти, а іншого й способу нема. І нехай собі там Іван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде півдесятини землі (бо тую, що в Грицька, вони на двох поділили б)— ну, то хай Іван поступиться йому півдесятиною з своєї частки, дак тоді вже Панас і облишить цю справу. Тільки не поступиться він, ні! Ну, то мусить пристати до його вигадки.
І Панас заходився біля Ивана…
У неділю в Чорновусі був храм. Грицькова Ївга, однісши свого сина до сестри, пішла туди ще звечора: там були в неї родичі, дак вона мала в їх переночувати. Грицькові діти дуже намагались, щоб і їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусідина дівчина Пріся там була і розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такі великі пряники продають: риби золотопері, коні такі здорові-здорові — хоч їж, хоч верхи сідай!.. І всі золотоголові!.. Іще продають намиста і стрічки, і круг церкви з охрестами ходять, і в її сестри,— її сестра в Чорновусі живе,— дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають ріжки — солодкі!.. І сопілки… Та хлопцям кращого над золотоголові коні не було. Ті коні їм уже й снилися. А дівчинці мріялися такі довгі стрічки, що аж до п'ят, і ріжки… вона дуже любила ріжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пішла, вони всі до татка: нехай він їх одведе до тітки: вона добра, вона їх забере на храм. Тітка, Грицькова сестра, була справді добра людина. Побачивши таку купу дітей, вона спершу сплеснула руками, а потім наважилася забрати на віз і свої діти, й Грицькові та й повезти всіх на храм — от, нехай уже дітвора побавиться. Семеро дітей зчинили з радощів страшенний галас, і Грицько так і покинув своїх на ніч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тітка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по дві копійки на коні золотоголові, риби золотопері, ріжки, бублики, намиста, стрічки та всякі інші ласощій окраси, що мріялися бідолашним дітям при словах "храм" та "ярмарок".
Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всім по хазяйству та повечерявши, він іще не ліг спати. Сів за столом і замислився. В хаті була тиша. Аж чудно стало Грицькові, що то завсігди повна хата дітей, а тепер так тихо. Посидів трохи, а тоді, знявши з стіни й поставивши на стіл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з їм і слова читати, тільки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз і розбирати, що воно саме за слово. От і тепер він ніяк не міг прочитати, що воно виходить із оцих літер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну літеру, а ціле ніяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадів і схотів ще раз прочитати. Та зараз же помітив, що наприкінці стоїть а, а не u,— виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:
— Староста! Он що! Староста — той, що від парубка ходить дівчину сватати. Ловко! Ну, далі!
І почав читати далі, тяжко працюючи над кожним словом, що аж піт його проймав. Та був радий з тієї праці, певний, що вона дасть йому колись те, чого він шукає: більше розуму, краще життя. Вірив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх він вичитає все, що йому треба: і як по закону боронитися від лихого напасника, і чи мають право брати в його землю віднімати, і відкіля цей світ узявся, і що Христос людям казав, і все-все. Книга здавалась йому чимсь великим і великоповажним джерелом усієї, яка тільки може бути на світі, науки, премудрості й правди…
Враз він почув, що ніби щось ступає в його під вікном. Прислухався,— нічого не чуть. Він знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сінешні двері стиха відчинилися.
"Чи не Зінько йде? — подумав Грицько.— Дак ні,— він казав, що сьогодні йому не можна".
Тихо відчинилися двері в хату, і на порозі став Панас, і Грицько догадався, що другий, за ним, у темряві був Іван. Грицькові стало моторошно. Ні слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.