— Панасе!.. Іване!.. Братики, що це ви робите?
Він силкувався пручатися, але нічого не міг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вірьовкою. Тоді положили його на спину додолу.
— Слухай,— промовив Панас, дістаючи з-під свити сокиру,— тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розвалю голову. Розумієш? Мовчи ж!
Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тільки дивився на них широко розплющеними очима.
— Затуляй вікна! — звелів Панас Іванові. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, і позатуляли три невеличкі віконця. Тоді посідали на лаві, а Грицько зв'язаний лежав долі серед хати.
—Слухай же ти,—озвався до його Панас,—чого ми до тебе прийшли! Одступись од землі!
— Не відступлюсь,— одказав Грицько.
— Дослухай спершу! Відступись од землі, заприсягнись, що не займатимеш більше її, і не позиватимеш нас, і нікому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед іконою і святою землею. Іване, зніми ікону.
Іван поліз до божника і зняв. Панас узяв ікону в його і підійшов до Грицька.
— Ось ікона,— присягайсь.
— Не заприсягнусь.
— Слухай, Грицьку! — загомонів Панас — його вже обнімали лютощі.— Слухай та поміркуй про те, що я зараз тобі казатиму, добре поміркуй, щоб потім не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся,— мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тільки не довго, бо я довго не ждатиму.
Він положив ікону на стіл, а сам сів на лаві. Іван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тільки важко дихав. Страшно бліде обличчя його здавалося мертвим.
— Ну? — попитав нарешті Панас.
— Не заприсягнусь…— хрипко ледве вимовив Грицько.
— Дак брешеш же! Заприсягнешся!..— скрикнув Панас, зірвався з місця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, він звів його на ноги і тоді відразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасові руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долівку, Грицько застогнав.
— Квокчеш! — лютуючи, гарикнув Панас і все підводив і кидав його, підводив і кидав.
— Брате! — прохрипів нещасний.— Брате! Панас припинивсь:
— Ну?
— Змилосердься!..
— Заприсягнешся?
— У мене діти малі…
— Заприсягнешся?
— Брате! Є ж бог на світі!.. Він же все бачить!.. Він покарає… Брате, змилосердься! — На губах у його зачорніла кров.
— Заприсягнешся?
— Ні.
— Дак на ж Тобі!..
Панас ізнову вхопив його за налигач і з усієї сили штовхнув іще раз. Трицько впав головою просто на ріжок скрині, вдарився об нього і тоді зсунувся вниз, додолу, лігши ниць.
— Ну, ти, повертайсь!..
Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тіло простяглось без життя, голова закинулась назад.
— Ну, вдовольнився? Кажи тепер — що надумав? Грицько не озивався. Тіло не Ворушилось. Іван увесь час стояв, немов скам'янілий. Не міг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнітив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:
— Він мертвий…
— Мовчи, дурню! — відказав Панас, а тоді знов удався до Грицька:— Ну, ти, кажу тобі,— не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
І він з усієї сили вдарив його чоботом у бік. Грицько мовчав..
— Уставай, кажу тобі! — крикнув Панас несамовито.— Уставай! Уставай! Уставай!..
І за кожним "уставай" він бив його з усієї сили в бік чоботом, аж посувалось тіло по хаті, але не виявляло життів. А Панаса обняла лютість, страшна лютість на це бездушне тіло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вія не хотів цьому йняти віри, він мукою хотів примусити Грицька виявити життя, розвіяти його, Панасів, страх, І вія бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, і хрипів:
— Уставай! Уставай! Уставай!
Іван стояв біля дверей, спідні щелепи ходили в його ходором, він увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тільки стояв і дивився божевільними очима.
— Уставай! Уставай! Уставай!
Але він не встав.
Нарешті Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, і дивився на мертвого брата. Тоді враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…
Груди не дихали.
Помітив на голові, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому місці, де вдарила голова об гострий ріжок залізом обкованої скрині.
Панас підвівся й повернувся до Ивана:
— Слухай, ти! Коли ти мені хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобі те, що йому!
Хотів іти, але завернувся, сів на лаві, став думати. Нарешті озвався до Ивана:
— Піди в сіни, знайди там віжки, перекинь їх через трамок.
Іван не йшов, а стояв, трусячись.
— Ну, йолопе! Чого стирчиш? Іди, кажу тобі!
Іван вийшов. Поки він там порався, Панас розв'язав Грицька. Тоді витяг труп у сіни, виніс туди й лампочку. Перекинуті через трамок віжки вже теліпалися серед сіней. Панас зав'язав на одному кінці петлю, взяв під пахви Грицькове тіло, підтяг під вірьовку і надів трупові на шию петлю.
— Тягни!
Іван узявся за другий кінець віжок. Вірьовка шморгнула через трамок, труп підвівся головою. Панас піддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
— Я подержу його так, а ти по драбині злізь на трамок, зав'яжи там віжки.
Панас держав труп, а Иван приставив драбину, поліз на трамок і зав'язав віжки. Тоді Панас одійшов.
Труп заколихався серед сіней.
Панас узяв за руку Ивана і, як дитину, вивів із сіней.
Лампочка, покинута в куточку на водянці, блимала помалу тьмяним світлом, освічувала сіни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Він ще колихався рівно й тихо: ра-аз… ра-аз…
VI
ХТО ВИНЕН
У неділю рано-вранці Зінько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядівся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижні та й досі не вернув. Було ще рано, і Зінько пішов по лантух до Грицька.
Одчинив двері в сіни і побачив, що серед них висить чоловік, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
— Що воно? — подумав Зінько, не зрозумівши, що саме бачить.
Приступив ближче, пізнав Грицька, побачив вірьовку на шиї.
"Грицько повісивсь!" — промайнуло йому в голові.
Він скочив, щоб пособити, щоб зняти, і доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нікому: Грицько був мертвий.
Зінько кинувся з сіней. Ледве вибіг, побачив, що в двір увіходить сусіда Грицьків, Юхим.
— Грицько повісивсь! — крикнув йому Зінько. Той чи не дочув, чи не міг іще зрозуміти такої надзвичайної речі і спитався:
— Що ти кажеш?
— Грицько повісивсь,— кажу. Юхим спинився вражений:
— Як то повісивсь? Чого?
— Не знаю… Висить мертвий у сінях…
— Та ну?
— Іди глянь!
Вони вдвох підійшли до сіней. Юхим глянув.
— Оце, не дай боже! — промовив, перехрестившись.— Ходім швидше до волості та скажемо!
Юхим не схотів переступити й сінешнього порога. Причинили двері і зараз же вдвох пішли до волості. Там не було нікого, тільки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу і прибіг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побіг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пішов з урядником, з Зіньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подію вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волосні з юрмою людей ішли до Грицькової хати.
Оглянувши тіло, урядник із старшиною поставили біля нього двох десятників, щоб нікого не пускали туди, а самі пішли до волості. Там уже був писар, і вони заходилися писати про страшну пригоду слідчому, становому та лікареві. Незабаром двоє поштарів уже бігло верхи, везучи тії звістки, Зінькові та Юхимові звелено сидіти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.