Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворі натовп народу, найбільше жіноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли біля дверей і не пускали нікого.
"Що воно за знак?" — подумав Рябченко і припинив коня.
— А слухай, Йосипе! — гукнув до чоловіка, що саме в той час виходив з двору.— Чого це тут такий тиск народу?
— А хіба ти не чув? Грицько повісивсь… чи повішено його… хто його зна!..— відказав той та й пішов собі вулицею.
— Що це? — подумав собі Рябченко.— Чи не здурів цей Йосип?
Одначе встав з воза, прив'язав коня до воріт і ввійшов у двір. Десятники не пустили його в сіни, та він з порога побачив мертвого і помітив кров на сорочці.
"Ну, це штука! — думав він, ідучи назад до свого воза.— Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось інший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок підожде, а я піду лиш до волості".
Ударив коня й побіг швидко. У волості був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу — чи не довідається чого про подію, а писар таки хотів хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим і метнувся мерщій додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волості й собі лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лікар та слідчий могли прибігти й швидко.
— А що, Григорію Павловичу, бачили? — спитався Рябченко, поздоровкавшись.
— Та бачив, бачив,— бодай би його, і того, хто це зробив, чорти побачили, як мені через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвічай! — одказав сердито Копаниця.
— А хіба не сам Грицько завісився? — попитав Рябченко.
— Де ж там сам, коли голову пробито! — відказав старшина.— Убив хтось, а тоді і повісив, мовби то сам Грицько.
— Хм… Воно і мені так іздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?
— Так треба, що аж кричить! — лютував Копаниця.
Але Рябченко не зважав на те:
— Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке діло, таке діло, що…
— Що — що? — спитав роздратований Копаниця.
— Що, може, за його й два ярмарки самохіть оддасте, не то один! — одказав Рябченко.
— Чого ж то так?
— А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григоріє Павловичу, чиє б це могло бути діло?
— Хм, хм…— закрутився той на стільці.— Кат його знає!.. Усе в хаті ціле, нічого не пограбовано… Це не чужий чоловік, не злодіяка який, а так… з своїх чоловік… Хтось із Грицькових ворогів.
— І я так думаю,— потакнув Рябченко,— що хтось із Грицькових ворогів. Та хто ж?
— А мара його знає! Хіба вгадаєш? І туди думка і сюди думка… А втім… Глядіть, чи не братів це діло? Вони ж із їм усе заводилися…
— Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловіка шукати.
— Ну, а які ж іще в Грицька вороги? — згадував Копаниця.— Здається, що й не було.
— А хто його знає… Хіба ми всі його справи відаємо? Може ж, і були… А скажіть, хто перший убитого Грицька побачив?
— Та Зінько ж Сивашенко.
— Хм… І не сусіда йому, а перший побачив… Сусіди ще не кинулись, а він уже й побачив…
— Та й Юхим же слідком за їм, бо він,— каже,— в двір, а Зінько з сіней!
— Отож-то й то, що Зінько з сіней! А як на вашу думку, Григоріє Павловичу,— мабуть, той, хто перший побачив, той найбільше й зна про це діло?
— Тобто — щоб Зінько? — здивувався Копаниця.
— А що ж? Хіба Зінько такий святий, що не може цього зробити?
— Та ні… а тільки не впада на його… Нащо б йому це робити?
— Нащо? Хе! — засміявся Рябченко.— Ну, скажемо так: ходить Зінько до Грицькової молодиці,— це ж ви чули?
— Та чув… Про це по всьому селу плещуть…
— Отож, ходить до Грицькової молодиці. Ну, а шила. в мішку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.
— Ну?
— Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жінка в гречку скаче?
— Та ні… Дак що ж?
— Як то — дак що ж? Хіба вам цього мало?
— Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?
— От такої! Ну, скажемо так, поліз Зінько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. "Ти чого?" — "Я — не я, я — так собі…" —"А, дак ти до моєї жінки, на ж тобі!.." І завелись!.. Ну, куди ж Грицькові проти Зінька?.. Та ще, може, він удвох із Ївгою на його. Бехнули його добре, так той і ліг.
Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарешті озвався:
— Глядіть, що й приходиться… Ну, а як же не він?
— Ну, дак що? А як не він, то й не осудять його. Посидить трохи на царській квартирі та й вийде. А поки він сидітиме, дак ми всі свої справи так підкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж і воно.
Копаниця аж із місця зірвався.
— Ну й митець із тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й місяць у голові длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справді, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око вліпив! Іменно, іменно, іменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!
— Стривайте лиш, Григорію Павловичу, не радійтебо відразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слідствуватель скаже?
— Слідствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрініє накрутю,— побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом підіть та чоловіка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупі з їми —й приходьте до волості, як слідствуватель прийде.
— Гаразд! Тільки треба ще так пильнувати, щоб уже ніхто не вискочив у свідки такий, що на інший бік хилитиме… Щоб ніхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слідствуватель про це довідається, то щоб іще в той бік не повернув… Дак треба таких назад, назад!..
— Зіб'ємо й назад! — одказав Копаниця.— Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.
Після полудня прибіг слідчий з лікарем. Не спиняючись у волості, звелів старшині везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, і всі поторохтіли туди, а врядник підтюпцем побіг за їми. Слідчий не хотів нічого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Він був дуже молодий і дуже певний, що вміє розплутувати найзаплутаніші справи. Насамперед узяв собі до уваги "обстановку злочинства". Видима річ, що Грицько не сам завісився, а вже мертвого його повішено. Кров на сорочці, пробитий висок, усе тіло побите,— видно відразу, що воно було. Була якась боротьба, покійник за життя ніби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, і той його пом'яв, понівечив. Хто це зробив? З хати не взято нічого. Виходить, що це зробив не злодій, а такий чоловік, що йому життя Грицькове було на заваді, ворог убитому.
— Старшина!
— Iздесь, ваше високоблагородіє!
— Що цей… Григорій Момот… як він, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогів абощо?
— Хто його знає, ваше високоблагородіє,— здається, не чуть було…— якимсь непевним голосом одказав старшина.
"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",— подумав слідчий, бо мав таку гадку, що слідчий завсігди мусить нікому не йняти віри, тільки собі самому — тоді найшвидше збагнеш справу. І він сказав:
— Як же це так? Чоловік завсігди має ворогів,— без цього не можна. Коли не він, дак жінка.
— Хіба що через жінку… Це іменно, ваше високоблагородіє, що через жінку… бо жінка… звісно… вона…
Копаниця плутав умисне, мов не хотів виказувати, а слідчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."
— Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жінку ворогував?
— Та тут один чоловік… Зінько Сивашенко…