— Ну?
— Адже це острог?
— Ну?
— Тут мій чоловік сидить… Зінько Сиваш…
— Ну?
— Пустіть мене побачити його!
— Гм… Дурна баба!.. Проходь далі, тут так не пускають.— І одвернувся.
— А як же тут пускають? Скажіть, спасибі вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срібну грошинку. Заховавши й цю, він повернувся:
— Твого… Зінька, чи як там його? Судили вже чи ні?
— Ні…
— Ну, дак треба бумагу від слідствувателя,— тоді й пустять.
— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
— Дурна баба! Кажуть тобі: принеси бумагу від слідствувателя, тоді й пустять… А тепер — марш собі, не стій тут, не можна!..
— Да де ж слідствуватель живе хоч би мені знати!..
— Не моє діло!.. Геть ізвідси, бо не можна!.. Геть, кажу тобі!..
Гримнув так, що Гаїнка аж відбігла злякана. Ішла вулицею й думала: "Коли б послав мені бог ізнову таку панночку, щоб вона мені розказала, де той слідствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан і розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Підійшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,— вона їм розказала…
— Буде тут вибігати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слідствуватель кличе, дак він того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сіла. Незабаром вибіг і писарчук:
— Сидір Харченко!
Один чоловік устав і пішов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
— До вашої милості…
— Чого тобі?
— Мені чоловіка побачити.
— Якого чоловіка?
— Мого… Зінька Сиваша… він у острозі… .— А! ну, добре… посидь тут, підожди!.. Вона сіла ждати. Довго ждала….У же всі люди перейшли, тільки двоє зосталося, уже й сонце підбилося вгору та й униз почало сідати,— вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибігав, але все одно від його чула:
— Підожди!..
— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловік.— Я вже бачу, що з твого діла нічого не буде: оце нас покличуть, а тоді писарчук вибіжить та й скаже: приходь завтра,— слідствувателеві ніколи сьогодні!
— Ой боже мій! — злякалась Гаїнка.— А що я робитиму? Мені ж треба сьогодні!
— Та що робити? Півкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слідствувателеві про тебе, дак той і покличе. А то й три дні ходитимеш, то нічого не буде.
Гаїнка послухалась і вкинула півкарбованця в руку… Її покликано до слідчого.
— Що тобі?
Вона низько-низько вклонилася:
— Паночку, чоловіка хочу побачити. Зінька Сиваша… пустіть!..
— Не можна його бачити. Вона так і похолола.
— Не можна бачити,— сказав слідчий,— бо він дуже впертий, ніяк не признается.
— Та як же йому признаватися, пане? Він же не винен!..
— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тоді й пускатиму до його родичів. А тепер — ніякі
— Паночку! Змилосердіться!.. Помилуйте!..
— І не проси, й не кажи!.. Іди собі!.. Слідчий повернувся та й пішов з хати…
Пізно ввечері вернулася додому Гаїнка. Увійшла в хату, не роздягаючись сіла біля столу та й похилилась на його.
— Дочко! Дочко! Що тобі? — злякалася мати.— Що тобі сталося? Чи ти бачила Зінька?
— Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що він вбив Грицька, тоді пустять…
— А бодай же й вони самі, і їх діти такої ласки від людей зазнали!…
А Гаїнка тільки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевій хаті, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
— А що, Остапе, чути за твого зятя?
— Та той такий мій зять, що хоч би його в мене й зовсім не було.
— Ну, одначе, що ж саме за його чути?
— Да така чутка, що вже й не вернеться.
— Ну, таке діло… А що ж тоді твоя дочка? Адже вдовою буде…
— А буде…
— Знаєш що, Остапе, я тобі скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
— Як то?
— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю,— що він до Гаїнки прихильний… От би тоді вдвох діла робили!..
Остап подумав…
— Треба підождати суду.
— А заведено! Дак виходить — так?
— Нехай буде й так.
— Чудесна штука буде! Оцього тільки боюсь: що, як вона та схоче за їм слідком іти?
— Ну, то дурниця! — відказав Остап.— Я не попущу.
— А як же ти не попустиш, коли вона піде до тих судейських та й сама скаже?
— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що біда. Ну, та дарма! Я цьому лихові запобіжу. Візьму її жити до себе та й не пускатиму нікуди.
— І пречудесна штука!.. Глядіть же, свате, нехай ваше слово кріпке буде!
— Буде, свате, кріпке.
— А свасі… поки нічого не кажіть… А то знаєте — жінота ця… Якби не попсували справи…
— Гаразд!
І нові свати розійшлися, раді з самих себе. Другого дня після того, як Гаїнка ходила в город, Остап увійшов у хату до Сивашів.
— Здорові! З вівторком!
— Здорові, свате! — відказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
— Таке вже наше здоровля! — відказала за неї стара.— Он учора ходила в город, хотіла побачити Зінька, дак не пущено… Сідайте-бо в нас! .
— Не пущено, кажете? Гм… Ні, я не сідатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
— Кажуть ті іроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустять.
— Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: іди до нас,— мати тебе кличе.
— Не піду я тепер.
— Іди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звів з полу, як малу дитину.— Убирайсь!
— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.
— Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходім!.. Бувайте здорові! — Він повів її з хати за руку.
II
У ТЮРМІ
Маленькі віконця темряві з залізними гратами, попускані в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звідсіля не видко: просто віконець другі такі ж само товсті й понурі мури. Навіть сонячний промінь мов боїться тих грат і зазирає сюди на одну тільки часиночку — тоді, як сонце вже високо-високо підіб'ється вгору. Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами, несміливо зазирне крізь грати, ледве всміхнеться до тих блідих облич і, злякавшись, тікає швидше назад із цієї темниці — туди, серед безмежні простори блакитно-осяйного вільного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — брудні від усякої гидоти, важкі вогкі стіни, а в їх маленькі дірочки з гратками. А в тій кам'яній труні сірі постаті з сірими, без сонця поблідлими обличчями. Які лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахміття, які сидять там, гуляючи в карти, які сновигають без ніякої мети по кутках.
Це — злочинці. Серед них Зінько. Якби йому хто сказав коли давніше, що він буде тут,— яким би він брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер він спокійніший, тихший, але перші дні… йому навіть згадувати їх страшно. Ці зв'язані руки, ця ганьба перед усією громадою… Гаїнка… погляд її божевільно-безнадійний… руки до його простягає… Потім тяганина по поліціях… і нарешті — ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лісів холодкуватих, до садків квітучих, запашних він ізвик, а тепер тільки мури, товсті, холодні, тільки грати залізні, тільки тяжкий сморід гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,— він же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей білявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину від дівчини… Цей он підпалив село… Отой дід старий, п'яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер… Цей знову щось страшне зробив… І так кожен…