От хоч і про цих людей: через що вони такими поставали? Ця думка все муляла Зінька, він так і інак, на всі боки про це думав. І не міг нічого іншого вигадати, тільки те, що от дід Клочко пропав через горілку — це зараз видко. І багато-багато людей через горілку пропадають і добро своє занапащають, і тіло, й душу. Треба, щоб люди не пили горілки, то тоді цього й не буде. Ну, і про Давида, то можна розібрати, через що він загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди цієї не було, щоб усе по правді робилося. Це так… А вже от Онисько, то це така справа, що не легенько розплутати її. Мабуть, так треба думати, що це через мачуху: якби вона не така люта була, то Химка не пішла б з дитиною до Ониська і нічого того не сталося б… Ні, не виходить: буває так, що занапащають дітей і без мачух… Тут найголовніша штука, що батько Ониськів через своє багатство та не хотів убогої невістки. Знов-таки оте багатство й тут нашкодило. А… буває ж так, що й не через багатство не хочуть якої дівки за невістку — от нелюба, та й годі!.. Або й сам парубок одкинеться від дівчини, а вона й занапастить дитину — з сорома. Он воно що: з сорома це робиться. Тілки через що ж це так, що парубкові можна грішити і ніхто його за те не карає, а дівчину всі так ганьбують, що вона ладна й дитину втопити, й самій утопитися? Це не по правді! Якби й парубків так ганьбували, то вони б не відкидалися так легко від дівчат,— не було б і ніякого лиха. Виходить, що тут неоднакова правда: до дівчини така, а до парубка інша. А треба так: чого не можна дівчині, того не можна й парубкові, бо правда про всіх мусить бути однакова.
Еге, треба, щоб правда була однакова про всіх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люди горілки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требові догодити? Це якби всі люди пристали на те, що так краще жити — без горілки, без кривди, то тоді б усе добре було. Так же люди того не розуміють, а коли й пристають до цієї думки, то потроху.
Та таки ж пристають! Як розберуть добре в голові та як своїми очима побачать, що так ліпше, то й пристають. Виходить, треба людей до того нахиляти — і направою, і ділами. А хто ж те робитиме? Та, мабуть, кожен, хто розуміє, що цього треба. То й він, Зінько…
Та чи може ж він багато зробити? Людей така сила, а він сам. Як от сам? От уже в його є товариство… воно більшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей,— аж поки все село займуть… А за одним селом — ще села, а за селами й далі… І перед Зіньковою душею ставало інше життя: таке, де всі люди будуть тверезі, працьовиті, розумні, письменні… усі погані порядки попереміняють на кращі й житимуть так, як у євангелії сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити… Тоді не буде того лиха, тоді ці бездольні люди не сидітимуть у тюрмі, і він, Зінько.
Ой боже, боже, боже! Він наміряється людей прихилити, товариство збирати, а сам у неволі в тюрмі, в розлуці з тими, хто йому найдорожчий за всіх на світі!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми діється? Як вони живуть, бідолашні? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люди ж лихі, нерозумні,— вони ще й знущатимуться з них, безоборонних! "Чоловік твій душогуб! Син твій душогуб!" — от що казатимуть їм люди, а в безщасних аж душа вмиратиме від того слова. І за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаниці, в Рябченка, в слідчого — зламати, знівечити так йому і всім їм життя? О, прокляті, прокляті кривдники!.. І страшне обурення, лютість обнімала Зінька на цих людей, така лютість, що він, здається, зараз би пішов і помстився над їми, зробив би їм щось!..
Але трохи заспокоївшися, починав думати інакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годі, а нічого не направив би. А давно він думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди і словом, і ділом… Яким же ділом? Хіба злим?
І він знову починав живити в собі ті думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота богові вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! І він починав молитися, благаючи, щоб він послав йому сили відбути це лихо і присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсігди, дбати так, як люди дбають про свої діти, про своє хазяйство!..
Так дбатиме… тоді, як вийде з тюрми…
Чи вийде ж?
Ніякої полегкості, ніякої й малесенької надієчки досі нема! Слідчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тільки й є надія на суд, що той по правді все розбере й визволить його… А як же й суд — ні? І він задзвонить кайданами й піде туди, на Сибір!..
Страшний холод проймав Зінькові душу, несила обнімала його, стискала, до землі хилила… Не міг часом ворухнутися, лежачи на брудному полу ниць… Ні їсти, ні пити… На людей якби не дивитися, не чути їх… Умерти отак лежачи, щоб не боліло…
Але не вмирав. Тільки безнадія холодна зазирала йому в душу своїми сіро-зеленими очима, нерухомими, мов скляними… і дивилась на його душу, і дивилась, а душа в'яла, сохла…
Хоч би хто ходив до його, одвідував!.. А то мов повмирали всі!.. Ні мати, ні Гаїнка, ні товариші!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!
Ні, ні! Не забули. Це щось не так, це або їх не пускають, або вони хворі. Боже, боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на світі нема?
Тяжкі, безнадійні думки мішалися із згадками про минуле, про любих, серцеві дорогих людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волі… Заплющував очі і бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужі, глибоко плуг лемешами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зінько йде за плугом, руки на чепігах, і радісно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно… Кидає, сіє, і от уже сходи зеленіють, от підбиваються вгору, колос викидають… Красується колос, і відкрасується, і похилиться важкою, повнозернистою головою додолу… Дзвенить коса, покіс лягає…
"Гаїнко! Не оставайсь!" — сміючись, гукає Зінько.
"Зіньку! Швидше, а то за ноги піймаю!" — відгукує Гаїнка, поспішаючися в'язати з усієї сили.
Спинився він косу погострити, глянув позад себе: самі снопи лежать на постаті, нема непов'язаного, а Гаїнка стоїть і втирає рукавом піт із чола… Обличчя загоріло, почервоніло, сорочка пилом припала, і той пил зостається в Гаїнки на лобі. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зінькові!.. Ой, щира ж та гарна робітниця з його маленької Гаїнки!..
Ніч прийшла, зорі замигтіли… Вечеря вариться в казанку… Мати дрова підкидає, Гаїнка стоїть уся червона від огняного світу… Як їсться смачно після тяжкої роботи, а ще смачніше спиться під зоряним небом променистим, на снопах запашних!.. Спить він і крізь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечі…
І тяжко робити, та й солодко — зробивши!.. Прийде неділя, дак справді свято, і весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село під тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тій пасіці опинитися, де сонечко золотом сипле, і бджоли золоті гудуть, і пахощами віє, і квітом процвітає, а вона, Гаїнка — найкращий квіт над квіти,— стоїть уся в золотому промінні і сміється, мов дзвоники срібні дзвонять: "А не піймаєш!.."
Та таки ж піймав!.. Удвох ідуть додому, а дома вже товариство вірне дожидає— на любу розмову, на науку зійшлося, на пораду про справи громадські…
А Гаїнка побігла садком до річки по воду, і чути, як співає… аж до хати лине та любая пісня, і не сидиться в хаті, вискочив би туди в садок і дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променіє…
І кинеться він, схопиться, а перед їм холодний мур тісний, а круг його ніч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнітить…
Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нічого не знати, не почувати, не мучитись…
Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнітючих мурах?..