III
ТЕМНІ ДНІ
Забравши Остап Гаїнку з Зінькової хати, пішов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому відповідала, бо знов почувалася такою пригніченою та знеможеною, як і попереду, ще до города. Вона навіть не цікава була знати, чого саме її мати кликала, і забула про це, а йшла, куди ведено.
Дома зустріла її мати, радіючи. Ликера була собі людина тиха й добра, та дуже боязка, несмілива. Через те корилася чоловікові в усьому, що він робив чи велів. Найстарша з дітей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, і мати дуже її любила; любила й зятя і зовсім не знала про нові чоловікові заміри. Відколи Зінька забрано, вона не один раз до Сивашів забігала, та не могла ані розважити дочку, ані вмовити, щоб одвідала батькову хату. Тим ізраділа тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та, радіючи, й журилась, дивлячись на цю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помічаючи того, мов не живучи зовсім або живучи не тут, а десь в іншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кімнату, поплакала над її й над своєю недолею…
Тим часом Остапові чогось було трохи клопітно на душі. Він трохи боявся жінки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачіпала… Дочку дуже любить і до Зінька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..
"Ет, дурниця! — відказував сам собі Остап, вештаю-чись по хазяйству.— Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїчину худобу перевезти до себе завтра… Ні, не завтра,— доведеться ще трохи підождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть — і Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, і на цього зважай! То зробив би, як схотів, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-віть-що!"
Остап був сердитий. Останніми часами все його якось гнівало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцію та за отого ж таки слинявого Зінька. Не подобається старому, що так Зінька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там іще клопотатися? Коли не винен, дак і випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай і відбуває. Дуже комусь треба того Зінька! Не туди вже закривилося!.. І так того клопоту повна голова, а тут іще старий в'язне! З самою Горянського землею скільки мороки! Воно, звісно, хліб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лічив Остап, що он скільки візьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млині та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не відбудеш! А вчора знов: найкращий віл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його і не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. І попобив він Михайла, і прогнав його, грошей не віддавши, дак хіба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованців, а віл такий, що за його й п'ятдесят мало. Ну, проклятий народ ідольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пішки!..
У двір убіг наймит із батіжком.
— Ти чого це? — спитав Остап.
— Та біда: обламались!
— Туди к лихій годині!.. Де?
— В ярку.
— А бісового сина сини, прокляті роззяви! Ви мені всю снасть позанапащаєте, попереводите,— гримав Остап.
Це він послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пішов подивитися. Прийшов,— туди к нечистій матері! Мало, що обламалися, а бісові лежні так позав'язували мішки з борошном, що як віз похилився набік, один мішок, скотивши-ся, розв'язавсь, і мірка або й більше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пішла! Ну й дав вже він їм! А додому вернувся такий лихий та гнівний, що й не знать що робив би!
Тільки ввійшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.
— Куди це?
— Додому.
— Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.
Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.
— Ну, чого вирячилась, як лисе теля на нові ворота? Уже твій Зінько не вернеться, то не будеш там довіку жити,— однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак і зоставайся!
— Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пішла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:
— Як то не хочеш, коли я тобі велю? Хіба я тобі не батько? Чого ти там сидітимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.
— Ай, пустіть мене!..
— Та ти чуєш, що я тобі кажу? Зінькові твоєму вже амінь, на Сибір піде,— от що!
— І я… туди, де Зінько…
— Тю, дурна… Кажуть тобі: не витребенькуй, живи в нас.
Вона пручалась у його в руках:
— Пустіть, тату!.. Пустіть!..
— Не пущу!
— Пустіть!..— Вона вже кричала.
— Не кричи й не пручайсь!
— Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! — прохала мати.
— Одчепись, не в'язни! — гарикнув на неї Остап.— Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утікати, бо я тебе й за коси відтіля притягну.
— Ай! — скрикнула несамовито Гаїнка і рвонулася в нього з рук, але він таки її вдержав.
Двері з кімнати відчинилися, і висока постать з білим волоссям, з довгою білою бородою стала на порозі. Дід Дорош зирнув по хаті. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не сміючи нічого зробити, тільки хлипала.
— Що це ти робиш? — понуро спитав дід у сина.
— Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тіка.
— Дідусю! — скрикнула Гаїнка.— Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зіньком.
— Пусти її,— так саме понуро звелів Остапові дід.
— Не встрявайте, тату, не в своє діло, відкасніться ви від мене! Коли дають вам хліб, так їжте мовчки, а не…
Далі Остап уже не міг нічого вимовити. Дідова рука вхопила його за горло, стиснула й відштовхнула так, що він аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.
Дід Дорош стояв увесь блідий, огнисті очі грізно блищали, руки, стиснуті в кулаки, трусилися.
— Іроде! — скрикнув до Остапа.— Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобі батько! Запакували нещасного чоловіка в острог, а тепер іще й з жінкою розлучає!.. За грішми, за баришами нічого не бачите!.. Тільки гроші гарбати!.. Очі мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серці, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, тріскай!.. Я тобі не буду на перешкоді, піду від тебе, бо нема вже в мене мочі жити з тобою!.. Піду!.. Та тільки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зінька коїтимеш, то от присягаюся тобі на цьому місці, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн і, коли схочу, то й у двір тебе сюди не пущу!..
Дід стояв ще яку мить, мов іще щось хотів сказати, але не сказав нічого, вхопив з кілка шапку і вийшов з хати. Вражений з несподіванки Остап мовчав остовпілий. Ликера, прихилившись до стінки, тихо плакала.
А дід Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнів його помалу втихав, але роздратовані думки куйовдилися в голові, вихоплюючись іноді словами.
— От же не дав дожити віку спокійно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрішник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерії гору взяли. Траплялися й поперед цього лихі люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак і дитини рідної не жаліє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жінкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Ні бога не боїться, ні людей не соромляеться.
Дід доходив уже до Зінькової хати. Перед двором спинився на хвилину:
"Іти чи не йти? Як увійду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки мені рідна!.. І хазяйство ж, і все… та так і покинути?.. Та хто його зна, як іще й тут буде!.. Кажуть, що зять — не син, а коли вже тепер і діти такі, то…"
Дідові стало жалко покидати тую хату, де він вік із вікував, з старою своєю в злагоді стільки прожив, дітей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. він його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.