— Що бог дасть!.. Зінько й Гаїнка добрі діти… Хіба стара? Ну, та що бог дасть!..
Увійшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.
— Здорові були! — промовив дід.
— Здорові! — одмовила Параска.— Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!..— бідкалася вона.
— Диво, що не промовить! — одказав дід.— Коли таке з нею батько виробляє!
І він розказав про всю подію.
— Оце лихо! Це такого ще й не чувано! — скрикнула Параска.— Де ж таки: від живого чоловіка силоміць жінку відлучати!
— От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бійся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не візьме з цієї хати.
Він підійшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка підвелась, прихилилася до нього й відразу заридала вголос… Плакала вперше, відколи розлучилася з Зіньком…
Дід сів біля неї і дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тоді помалу-малу почала затихати, вже тільки хлипала, тільки здригалося їй усе тіло.
— От і добре, що виплакалася! — казав дід, усе жалуючи її.— Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його після сльози,— от воно й легшає людині. Плач, моя пташечко, скільки хочеш!..
І вона плакала, тільки вже тихим, спокійним плачем. А дід тим часом говорив до старої Параски:
— А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!
— Та чого б не прийшли, то ми раді вам,— одказувала Параска.— Скажете.
— Раді! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати,— жартував дід, а Параска аж скрикнула:
— Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?
— Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: прийміть мене до себе в прийми!
— Як то — в прийми? — питала, не розуміючи, Параска.
— Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале місце… дак ви мене на те впале місце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу… Або самому від сина піти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну як мені на старості літ його вигонити та бешкет робити?.. Та він і не покається,— однаковий буде… То краще й втечу від лиха в тихший захисток… Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде мені захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?
— Та боже мій!.. Та ми з дорогою душею! — зраділа Параска.
— А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нічого не кажеш? Може, не хочеш діда в хату пустити?
Гаїнка знову пригорнулась до діда, шепочучи:
— Дідусю… зоставайтесь!..
— Ну, й гаразд… спасибі вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зінько, то в його проситимусь.
— Ой дідусю! Чи вернеться?..
— Мабуть, йому вже не вертатися! — додала мати, втираючи сльози.
— От і зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це — мале, дурне! А ми ж із вами, свахо, таки, спасибі богові, пожили вже!.. Ні, тепер новий порядок щоб у нас у хаті завівся: щоб і думки тієї не було, що Зінько не вернеться! Хіба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив,— шило в мішку не втаїться! Хоч не відразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зінько хлопець моторний,— він знає оборонитися.
І дідусь усе казав двом зажуреним жінкам усякі слова розваги й надії, надії хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцеві. І вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа літнього пекучого дня чоловікові, згагою знеможеному…
Другого ж дня дід Дорош забрав дещо своє з рідної хати, попрощався з невісткою, з онуками — тільки з сином не схотів прощатися,— утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсім у Сивашів. З ним укупі оселилася там і надія — невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи ясніше на світ, ніж дивилися бідолашні жінки досі.
Чутка про те, що дід Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарікаючи на Остапа, тільки своє товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже більше не займав Гаїнки. "Треба перечасувати,— думав,— а там, після суду, то вже моя воля буде!"
А Сиваші тим часом жили собі тихо. Дід правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта за-всігди з дорогою душею охочі були послухати, запомогти. Було б і добре, якби не було сумно.
Спершу, як пристав до їх дід, і Гаїнці, й матері стало не веселіше, але спокійніше трохи. Той упокій породила надія, а надію збудив своїми словами дід Дорош. Обидві жінки думали: "От уже скоро… От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зінько…" Ні завтра, ні позавтрьому він не вертався. "Ну, то в неділю або в середу…" Минала без нічого й неділя, й середа… Бідолахи дожидалися, виглядали щодня, і щодня надія їх дурила, і щодня вона пригасала, пригасала… І помалу-малу душа в матері окривалася старим безнадійним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозі, знов робилася такою кам'яною, як і попереду. І знову минали покволом забарні похмурі ночі, похмурі безнадійні дні…
Так минула осінь понура, прийшла зима біла й холодна…
Наближалося Різдво…
Надійшов і той "святий вечір", що його так побожне й радісно дожидає на селі кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любі й серцеві дорогі згадки про щось святе й радісне, про якусь любу надію й тихий упокій. Він витає тоді, той тихий упокій, над усім селом, над усіма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима — такими ласкавими, як усміх євангельської дитини, і такими променистими, як тая зоря вечіровая, що її світу з такою побожною надією дожидають усі того вечора.
Так, скрізь упокій зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тільки в Сивашеву хату він не зазирнув, тільки в тій хаті не всміхнувся він ні одній душі…
Діждалися й там зорі вечірової… Давно в хаті було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свічечка, осяваючи потемніле малювання, поблискуючи на шатах, на білих, густо вишиваних, рушниках, на квітках, що їми колись позаквітчувала Гаїнка образи… На покуті давно вже стояла серед сіна кутя, а застеляний білим убрусом стіл дожидався вечері,— та вечеряти ніхто не сідав.
Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось,— так, мов іще не все вона поробила, мов ще діла в неї дуже багато. І дід Дорош усе знаходить собі роботу: то він утретє вже до волів чогось навідується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сінях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертці, як треба… І Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собі знайшла: знімає з кілочків та знов чіпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вікна тоді уже втретє заходиться витирати…
Та таки поробили все, все, що ні вишукували, що ні вигадували, аби загаятись, аби діждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворі, чи не рипнуть двері…
Ні, ніхто не відчиняв їх…
Дід вийшов ще раз із хати, постояв, послухав на дворі… Вернувся, не поспішаючись, скинув кожуха, положив на полу— Тоді до обох жінок промовив тихим покірним голосом:
— Давно вже зоря… час вечеряти…
Остання надія зникла…
Мовчки посідали за стіл. Біле волосся й борода дідові не біліші були від обличчя Гаїнчиного; а старе, потемніле як давнє малювання, змарніле від праці, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнішим біля того за малим не прозорого і дивно нерухомого обличчя.
Старий дід Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:
— Дай же, боже, того року діждавши, сісти до святої вечері в доброму здоровлю всім… всім — щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволі поневіряється!.. Нехай…