Та й не доказав дід,— перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем і вибігла з хати. Мати, впавши на стіл, почала тужити:
— Сину мій! сину мій!..
Дідова рука спустилася з чаркою на стіл, біла голова похилилася, а буйні сльози котилися з старих очей і падали на білий убрус…
Але дід перший себе переміг:
— Годі, свахо, годі! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й він же нас ізгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!
Параска пішла по Гаїнку. Та стояла в сінях, припавши в кутку до стіни головою, і вся здригалася від плачу…
— Гаїнко, дочко, ходім у хату!
Вона не відповідала нічого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стіл.
— Гаїнко, внучко люба, не плач! — казав дід.— Візьми в уста вечері — як закон велить…
— Не можу! — скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побігла в другу хату…
Довго тієї ночі бідолашна мати била поклони перед потемнілими образами; довго на ліжкові в другій хаті здригалося від плачу знеможене людське тіло і душа в йому ще більше знеможена була.
І темна ніч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнітюча ніч.
Була ще одна душа,— і вона мучилася тяжко, безмірно, того святого вечора — то була душа Іванова Момотова.
І тіло його змарніло, зсохло,— ходив він марою. З братом ніколи не розмовляв, обминав його, коли де стрівався. Скільки разів він казав собі: "Піду признаюсь!.." Та й зупинявся… Через що? І сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнімав його. Розумів, що скоро переступить цей поріг — зараз тоді повинен зректися всіх надій, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вільною людиною, зникне зо світу й житиме тільки на те, щоб одбувати кару… І через те спинявся…
А муки дедалі гіршали. Наближалося свято, а він думав:
— То не мені. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
І він зрозумів, що всі радощі цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного,— все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душі страшна й пекуча вага, і вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тільки одним — покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що він зруйнує своє життя: зрозумів тепер, що він уже зруйнував його ще тоді, тієї ночі, як удвох із Панасом пішов до Грицька. Ніщо, навіть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так і далі була незмога…
І він зважився спокутувати.
Саме на свят-вечір він зник із села. Він пішов у город.
Першого дня різдва Гаїнка не пішла й до церкви, безмірне горе давило її. Ніколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всі молитви перемолила, всі благання переблагала. Ні одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обіду,— не пішла. Не вийшла з своєї хати, лежала на ліжкові нерухома й мовчуща. Не хотіла озиватися навіть до діда й до матері. Померклими очима дивилася кудись і нічого не бачила. Ні, бачила… Там десь, були білі стіни… по стінах патрети… малюнки… образи… рушники… вікна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бік великої річки, мов за якоюсь скляною стіною… Звідти й голоси озивалися — дідів, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нічого: ні хати, ні людей, ні голосу… Вона сама була, така сама, що навіть не розуміла, як можна бути не самій…
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко і не буде вже близько ніколи… ніколи… ніколи…
Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зінька… був і не стало, і вже ніколи не буде… ніколи… ніколи…
І їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати — розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, і за ним гасне й зникає все: патрети на стінах… стіни… стіл… лави… вся хата… Нічого нема, все розвіялось, зникло, потопло…
Тільки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-співає… Ой, то ж на тому світі плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло… вже й не тужать… Нічого не видно, нічого не чути, все зникло…
І відразу щось мов зашуміло, і тужіння озвалося знов — голосно…
Зірвалася з ліжка й стала серед хати. Вся тремтіла. Що це?
Помагай біг тобі, пане хазяїну!
Святий вечір!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечір!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечір!
Будуть у тебе славнії гості…
Святий вечір!
Дівчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама співала, колядуючи в одному гурті з їм, з Зіньком!.. Та він же, коло неї стоячи, її співав, а тепер де він? де він?
А дівчата співали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Білим залізом двір обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннії,
Поставив стовпи все золотії,
Поклав же жердя все срібранеє,
Повішав коври все шовковії,
А сам поїхав на горду війну…
Ой,боже ж мій! Не на війну ж він поїхав, не на війну!.. А пішов він до темної темниці, як до сирої землі, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сіни в другу хату.
— Мамо! — скрикнула.— Припиніть!.. Нехай цього не співають!..
Двері тихо відчинилися, і на порозі став чоловік у запорошеній снігом одежі, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:
— Добрий вечір!
Здригнулися враз усі троє від того голосу, і дід, і мати, і Гаїнка, і завмерли на одну мить, тільки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:
— Зіньку!..
А дівчата все співали:
Да вертає ж він з гордої війни:
Застукали мости все чавуннії,
Заззяли стовпи все золотії,
Забряжчало жердя все срібранеє,
Замаяли коври все шовковії,
Що люди кажуть: "Королевич їде!.."
Матінка каже: "Мій синок їде!..
Ні, вона не казала… Вона тільки ридала, припавши до нього так, як і Гаїнка, як і білий дід Дорош…
IV
НОВІ НАДІЇ
В церкві вже повно було народу другого дня Різдва, як Зінько з Гаїнкою ввійшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину і стали вдвох.
— Глянь: Зінько!..— почувся шепіт.
— Де?
— Та он же!
Люде поверталися, дивилися і незабаром шепіт, мов хвиля під вітром, покотився по церкві:
— Зінько вернувся!.. Зінько!..
Очі поверталися в той бік, де стояла щаслива пара. Зінько, хоч блідий і худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокійний та поважний. Від Гаїнчиного обличчя так і било сяєвом безмірних радощів, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора — острожникова жінка, сьогодні — дружина чесного, невинно покривдженого чоловіка. І він, цей без міри коханий, дорогий стоїть поруч із нею, і ніколи, ніколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радіти, коли в неї вся душа всміхалася і до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, і до цієї церковці старенької, здавна їй рідної, і до того соняшного проміня, що з узенького загратованого вікна пасмом простягався по церкві, виблискуючи на позлотистому іконостасі, на потемнілому малюванні… Її уста не шепотіли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радісно-молитовним почуванням безмірної вдячності…
Помалу занишкло шепотіння, всі знову стали тихо — аж до кінця служби. А ледве вона скінчилась і народ посунув з церкви,— зараз на рундуці обступили Зінька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зіньком, поздоровляли, дехто цілувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощів аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зінько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп ішов за їми слідком, і вони повинні були відповідати на всякі запитання людям, що цікаві були знати, як та що з Зіньком робилося, яким робом він визволився. Він і сам того до пуття не знав: учора від слідчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зінька випущено, бо він не винен, а хтось інший знайшовся. Оце все, що Зінько знав. Та людям ще дужче закортіло довідатись: хто ж той інший? Почали догадуватися, домислятися…