— Пустіть! пустіть!..— ураз почув Зінько і побачив, що йому назустріч, штовхаючи людей, без шапки, в самій чумарчині, біжить Васюта.
— Зіньку!.. братіку!..— і кинувся його цілувати. Люди почали шуткувати, сміючися:
— Тю! і шапку загубив, бігши!
— Та то він забувсь узяти, як із хати вискочив.
Васюта й справді забувсь її взяти. Учора звечора ніхто не довідався, що Зінько прийшов, а Васюта в церкві сьогодні не був. Уже сідав обідати, як побачив у вікно Зінька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
— Та піди вдягнись! — гукали на його люди.— Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав іти. Хтось ускочив до його в хату і приніс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зінька до хати. Гаїнка росла, і аж ушка в неї сміялися.
Щасливий та веселий обід був у Сивашевій хаті другого дня. Усі почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квітка, розцвітала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дід Дорош, усміхаючись своїми молодими очима з-під білих кудлатих брів, казав:
— Штука! Усі позбирались обідати, а ніхто не їсть, тільки ззираються одне з одним. Що це за мода така? І пилипівка минула, здається, а вони все постують.
— Ат, дідусю! — казала Гаїнка і бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зінька. Учора вона вмирала, кам'яніла, а сьогодні аж променіло від неї життя, аж пашіло схудле личко, рум'яніючи, зірками висвічувалися темні очі, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, сміхом…
Зараз по обіді почали приходити люди. Перший прибіг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жінками, тоді Михайло; з родичів були: Ликера — Гаїнчина мати, дід Корній Грабенко та ще троє. В хаті стало повно, як у вулику. Увіходячи, всі поздоровляли Зінька з щасливим поворотом.
Після всіх прийшов Савка.
— Де це ти був? — напався на нього Васюта.— Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрішки ловлячи.
— Та таки й стояв,— одказав Савка — та дивився, як Панаса забирано.
— Як то забирано? Куди? Нащо?
— Набігли якісь поліцейські з города та й забрали, бо це він убив Грицька — з Іваном удвох… Дак той сам пішов у город та й признався, а це й цього забрано…
Дак он воно що!.. Брат — брата!..
Всі затихли на хвилину… Тоді загомоніли відразу. Це все не жарти! Засварилися так, що і вбивати один одного почали. І все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! І як то досі ніхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його і впадало, та здорово перебивалося тією брехнею про Зінька та про Ївгу. Цьому люди поняли віри, то за Панасову сварку з братом і забулися. Що ж воно далі буде, коли й тепер уже таке через землю починається?
Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:
— Нечестиві на праведних війну воздвигають,— а що ж праведним чинити?
Якби ж то знати, що чинити! Зінько радив наймати в панів усією громадою землю, а згодом купувати її — адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землі в чужі руки.
Дід Корній Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук ірвуть! Он пересельську вирвали. Підмогоричив кого треба, та й амінь! Дбати, щоб горілки не пили? Ну, це вже Зінько абищо вигадує! Увесь світ п'є, а ми самі його не переробимо! Та й не можна без горілки: упиватися не треба, а як закон велить на весіллі пити, то треба. Що? Зінько каже, що й весілля без горілки можна? Ну, це вже дурниця, це вже він закон ламає!
Дем'ян, другий родич Зіньків, був не від того, щоб горілку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробітки малі, а всякому хатньому требові й краю нема,— хоч і не питимеш, то підеш до багатирів кланятися. Хіба що ото скидаться грішми, як Зінько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,— це справді добре було б.
Одначе Корній Грабенко і з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зінько розказував про товариство запомоги, то він і пішов собі додому, а за ним іще двоє родичів. Порозходилися додому й жінки, бо треба було по хазяйству. Опріч чотирьох чоловік товариства, зосталися тільки Михайло, Савка та Дем'ян. Ці троє пристали до гурту і навіть зараз же подали по п'ять карбованців у складку. Дід Дорош усе дослухався мовчки, а далі й собі озвався:
— Слухав я вас, слухав, та й думаю собі: люди хоч і молоді, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби мені! Та тільки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?
— Та як же! Вже ж і старих! — загомоніли навкруги.— Ще й раді будемо, коли старі нам поради даватимуть.
— Поради!..— всміхнувся дід,— Такі мудрі поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе прийміть і мене до свого гурту!
— Та невже, діду? І ви пристаєте? — зрадів Зінько.— Оце так добре!
Усі дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:
— Восьмеро нас тепер, восьмеро!
— Було б дев'ятеро, якби бідолашний Грицько жив! — промовив Дмитро.
— Так! — сказав Зінько.— Нехай же вічний упокій буде його душі, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас ізгадувати добрим словом у своїй громаді.
— Будемо! Будемо! — відказало товариство. Згадали тут і за дітей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пішла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опікуном Панаса Момота. Він старшого хлопця віддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра — добра жінка, та в самої гурт дітей, та не гурт чого їсти; чоловік її гнівається, що чужих дітей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й діти, й худоба зосталися без опікуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловіка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громаді опікуном настановлено або Зінька, або кого іншого з їх товариства.
Тоді вже загомоніли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попідписувати якомога більше людей — може, це пособить.
— Тепер,— казав Савка,— багато пристане, бо вже всі побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде більше, що за нами обставатимуть.
Зараз же Зінько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.
Наприкінці довго ще говорили знов таки ж про тую горілку і таки врадили, щоб ніхто з товариства не пив її і в себе в хаті не мав.
Порозходилися товариші вже пізно ввечері. Позад усіх лагодилися йти Васюта з Карпом.
— Ходім уже, Карпе, додому абощо,— казав Васюта,— бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечір мовчки сидів, надувшися як сич.
Карпо справді весь час був дуже похмурий та мовчазний.
— Я не спати хочу,— відказав,— а невесело мені, що так воно робиться…
— От такої! — погукнув Васюта.— Тут треба радіти, а він сумує. І Зінько прийшов, і товариства нашого побільшало.
— Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нічого не вдіємо проти їх.
— А я думаю так,— од казав Зінько,— що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тоді багато пристане.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть,— так саме похмуро не згоджувався Карпо.
— Ну, а що ж по-твоєму треба робити? — питав Васюта.
— Силу їх занапастити. У багатстві великому сила їх велика; розвіяти їх багатство за вітром — не стане в їх сили, тоді й нас нівечити не будуть.
— От такої! Як же ти його розвієш? — спитав Васюта.
Карпо помовчав трохи. Вони були тільки втрьох, бо вже й дід Дорош пішов спати.
— Глядіть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далі вух ваших,— промовив згодом.
— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогодні? — засміявся Зінько.— Ми ж уже на те всі пристали, що що в нас говориться, того ніхто щоб не знав.
— До того кажу це, що тільки двом вам звіряюся, а більше й з товариства щоб не довідався ніхто.
— Ну, гаразд, гаразд,— кажи вже!