Німий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнімав її холодними обіймами.
Вже світало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вікно, аж шибки задзвеніли. Гаїнка схопилася з ліжка і стала серед хати, не розуміючи зо сну, що це.
"Зінько!" — враз подумала і кинулась у сіни відчинити. Відчинила,— перед нею стояла сусідка Стручиха.
— Нещастя! — крикнула.
— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
— Зінька твого на луці знайдено… побитого…
Гаїнка захиталася і впала б, якби не вхопилася за одвірки.
Із-за Стручишиної постаті побачила: у двір увіходило троє людей і несло… Струк із Васютою держали за плечі й за голову, а Струків наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двір і йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янівши, не можучи ворухнутися.
Вони підходили ближче. Тіло трохи згиналося посередині вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блідим обличчям одкинулася назад і лежала трохи боком на Васютиній руці; від уст, трохи розкритих, значилася по щоці й потім на білому комірі сорочки темно-червона смуга.
Вони підійшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома і все гляділа. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.
— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, і впала.
Стручиха кинулася в сіни, вхопила попід плечі Га-їнку і відтягла її від дверей. Чоловіки понесли Зінька в хату.
Трохи згодом Васюта вже біг верхи в Чорновус по лікаря…
Зінько лежав на ліжкові. Він опритомнів уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися і лежав, заплющивши очі. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всієї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипіла до тіла; скинули саму чумарку. Гаїнка сиділа біля ліжка в ногах і дивилася на бліде Зінькове обличчя. Сиділа, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що він уже вмирає.
В другій хаті мати, припавши навколішки перед образами, молилася. Благала не віднімати в неї останню надію в житті…
А на дворі Струк розказував дідові, як.він ізнайшов Зінька на луці, як покликав на поміч наймита й Васюту, що на той час ішов вулицею…
Аж після обіду приїхав лікар. І то довго вмовляв його Васюта: все не хотів їхати, казав, щоб Зінька до його привезено.
Увійшовши до хворого, зараз повисилав обох жінок геть, "щоб не рюмсали", лишив тільки діда та Васюту і почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дід із Васютою обережно підвели Зінька, а лікар почав скидати. Сорочка поприкипала до тіла вкупі з кров'ю. Лікар став її віддирати,— Зінько злегка застогнав.
— Не маніжся! Не маленький! — гарикнув на його лікар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "маніжиться": спина, груди, плечі— все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани криваві.
— Добре впіймав! — крутнув головою лікар. — П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
— Хто тебе побив? Чуєш?
— Не знаю…— простогнав хворий.
Лікар ще поглянув, припав ухом до грудей…
— Хм… Усередині багато пошкоджено… Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!
— Не хочу… я буду дома…— прошепотів Зінько.
— "Не хочу, я буду дома"! — перекривив його лікар.— Усі ви боїтесь лікарні, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хіба вам іцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!
Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.
— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! — гримнув лікар, хоч у занімілої Гаїнки й сльози на очах не видко було.— Ось тобі ліки…— І він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лікар виходив, дід Дорош із Васютою перепинили його в сінях.
— Скажіть, пане,— спитав дід,— чи він буде жити, чи ні? По правді!
— Як вичухається, то буде,— відмовив лікар.
— Пане! — загомонів Васюта.— Що хочте візьміть, тільки вигойте його! — І. сльози закапали йому з очей.
— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?
— Товариш…
— Дак чого ж і киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки… Як не стане — знов приїдеш.
Лікар вийшов з сіней і скочив на бричку.
— Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дід махнув рукою.
— Чорт зна що! Нічого з цього лікаря не буде.
— Чому ж не буде? — спитав Васюта.
— Ну, що вони тямлять, ці лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як попадеться до їх чоловік, то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху… Хіба я не знаю, нащо йому Зінька в лікарню? Хотілося подивитися, як там усередині побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тоді б і покарбував. Різники, та й годі!..
— Та постривайте ж, діду, може ж, це іще й не такий?
— Усі вони однакові!
Тим часом Гаїнка сиділа біля хворого. Він лежав нерухомо, все заплющивши очі, хрипко дихаючи, не озиваючись. Іноді тільки прохав пошепки пити, і Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Підводила йому голову, він на хвилинку припадав смажними устами до кухля — і знову лежав, як мертвий.
Приходили Карпо й Дмитро,— він не озвався до їх, та вони й не займали його…
Насунула ніч. Гаїнка все сиділа біля ліжка й дивилася на Зінька. При темрявому світлі від маленької лампочки його обличчя здавалося ще бліднішим, ще мертвішим. І таким помертвілим був тепер Гаїнці ввесь світ. Він жив і озивався до неї тільки тоді, як жив і озивався Зінько.
Як же він лежав такий нерухомий, тоді і в Гаїнку вступала тая нерухомість. Мов усе тіло обважніє, застигне, не ворухнеться. I вкупі з тілом застигає, німіє душа і озивається тільки на Зіньків рух, на Зіньків голос.
В голові тільки одна думка — оті лікареві слова:
"Доглядай, а то вмре".
Страшна була тюрма, як у їй сидів Зінько, але це страшніше. Коли б Зінько пішов навіть у Сибір, то він був би живий, і вона пішла б слідом за їм, вона жила б із їм. Тюрма вернула б іще їй Зінька, смерть не верне.
"Доглядай, а то вмре!" Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Він ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…
Так проминула ніч, проминув другий день. Увечері мати й дід хотіли положити її спати. Вона мовчки похитала головою і зосталася біля ліжка.
Сиділа знову всю ніч, не помічаючи нічого навкруги, тільки бачила Зінька, тільки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з піводкритих уст.
А він спав і дедалі дихав рівніше, спокійніше. Удосвіта його дихання зробилося таке рівне й тихе, що Гаїнці здалося, мов уже він перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…
Розвиднілось. Зінько поворухнувся, розплющив очі і вперше озвався голосніше:
— Гаїнко!..
Він звів руку і за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:
— Моє серденько…
І враз Гаїнка скрикнула голосним плачем і вибігла з хати. Мати й дід Дорош злякалися й кинулися до Зінька, думаючи, що він уже вмер.
А Гаїнка вибігла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнічена, від сонячного погляду оживає.
Він озвався!.. Він буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…
Дід знайшов її й привів знову до Зінька…
Ввечері Гаїнка таки намагалася сидіти ніч, але й сама не помітила, як заснула, схилившись на лаву,— це була вже їй четверта ніч без сну.
Мати з дідом пильнували хворого…
Другого дня йому трохи полегшало, та тільки ж трохи. Минув тиждень,— Зінько все лежав. Тяжкі думки снувались у його в хворій голові. За що? Що він лихого зробив людям? Він тільки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули і тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на світі? Коли тепер таке, то далі ще гірше буде: і зовсім його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила і нічого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано?