От і хазяйство. Тоді більше як три місяці згаяв, у тюрмі сидячи,— воно ж у господі не побільшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще він лежатиме. А надворі ж весна вже зеленіє, треба ж і сіяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хліба сидіти!
Як гарно, як добре було торік повесні, як іще нічого цього не починалося! Зінькові згадався той день, як він ішов торік полем на пасіку та озирав хліб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. І так мов запахло Зінькові тими пахощами польовими, мов пові яло на його тим вітром теплим і потягло його в поле непереможною могучою силою… Підвівся, хотів устати — і гострим болем пройняло йому груди,— упав назад, на подушку…
Земленько моя рідна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засіє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твій робітник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хліба святого…
І буйні сльози котилися в його по обличчю…
Треба щось же йому думати,— так же не можна. Прохав діда, щоб той найняв наймита: удвох із наймитом хоч трохи впорали б землі. Дід казав: "Добре! Добре!" — а наймита Зінько так-таки й не бачив, от уже три дні, а все нема.
Увечері Зінькові так полегшало, що він уже сидів на ліжкові з закладеною за спину подушкою. На столі блимала лампочка, а біля неї, з шитвом у руках, сиділа Гаїнка. Зінькові виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблідле за турботами та за безсонними ночами.
— Як ти змарніла, Гаїночко! — промовив Зінько.
— Мовчи вже! Сам гарний! — відказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зінькове обличчя, що здавалось іще страшнішим у темнішому куточку.— Сам гарний: жовтий, як віск, а худий, як скіпка, ще й очі позатягало, а під їми мов хто чорним попідводив.
— Може, ти? — шуткував Зінько.— Ти ж примазувала оце колись.
— От, не мала б чого робити!.. Он треба тобі сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вітер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то він зараз розпустить губи та й почне з серця віяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось іде!
В сінях справді щось тупало. Двері відчинилися, і в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дід Дорош.
— Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пішли наші вгору, як той циган! — вигадував Васюта.
— Сиджу… Сідайте й ви!..
— Спасибі… Таки тобі полегшало, Зіньку? — питався Карпо.
— Полегшало…
— Дай боже, щоб і встав швидко! Тоді зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.
Зінько махнув рукою:
— Про ідо думати!.. Хо-і би одужати!.. Та й на кого я жалітимусь? Хіба я апаю, хто це зробив? Я ж нікого не пізнав.
— Повинен урядник ізкаити!.. А коли не знайде, то в город жалітися. Не можна ж так лиходіям безбожник; попускати, не послухали тоді слова мого, а істинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смерті завдати лютим, то й того вони заробили гріхами своїми.
— Годі-бо. Карпи, облишмо це! — прохав Зінько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
— І справді, хай йому, Карпе, — сказав Васюта.— Говорімо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за ділом.
— Скажете.
— То видавай лиш нам зерно!
— Яке зерно? Нащо?
— Ото — нащо! А іце хазяїн! Щоб сіяти, хіба ж нащо?
— Та де ж його сіяти?
— На твоїй ниві. Ми вчора та й сьогодні ще орали.
— Як то?
— Чи ти не знаєш, як орють? За чепіги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дідусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай — де та що сіяти!
Зінько похилив мовчки голову, і сльози забрищли в його на очах.
— Ну, от і похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
— Братики мої рідні, спасибі вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. І вам, і дідові.
— От гляньте ви на його! — засміявся Васюта.— Наговорив сім мішків гречаної вовни, а все півтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про діло — Про зерно, а він тобі про ласку! Та нам не треба ніякої ласки,— нам треба твого зерна.
— Ви, братчики, мов удруге мене на світ оце народжуєте!..— казав Зінько.— Бо тепер мені легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
— А як же тиє си думав собі? — загомонів Карпо.— Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузі великій? Не треба було б і товариства ніякого, коли б ми в помочі не ставали один одному, про себе самих тільки дбаючи.
— Правду, Зіньку, хлопці кажуть! — озвався дід Дорош. — Отак і треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без ніякого жалю! От, їй-бо, веселіше й жити на старість стая, таких добрих людей бачивши, як оці хлопці!
— Хлопці та й хлопці! — гукнув Васюта.— Що цс за напасть така, що все на хлопців? Наче я дурно робив Зінькові, чи що? А ні же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,— бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,— то буде він робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..
Всі засміялись, а Васюта сидів поважно й щипав свого білявого вусика.
— Мої ж ви добрі! — казав Зінько з блискучими ще від сліз очима.— Нехай вам так бог допоможе, як ви мені допомогли. Як би ви знали!.. Ви мені й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки віку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай і повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..
— Не іюступимся ні ввік! — промовив Карпо міцним поважним голосом.
Стихли враз, тільки у всіх блищяли очі, променіючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, і їй стало так,: дивно і так страшно, як у церкві перед сповіддю. Кілька хвилин було тихо, аж поки озвався дід Дорош.
— Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нічого страшного не буде,— хіба ж таки все кривди нам терпіти! Дай, боже, щоб далі легше та веселіше жилося!
— От святе слово! — скрикнув Васюта.—Дай, боже, веселіше жити!
І справді всі повеселішали за тим словом і довго іде гомоніли.
Довго й Зінько не міг тієї ночі заснути. Думка думку наздоганяла. Найбільше на себе ремствував. Хіба ж не зогрішив він, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчіше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,— вони ж і муки терпіли, їх несвітським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тільки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самі помруть, так їх смерть інших до правди прихилить і таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, візьметься, коли кожен зрікатиметься за неї обставати? І як це він чудно думав жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано! Хіба ж кривда чіпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловіка, під себе його підгорнути, забрати собі його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,— вона сама тебе знайде! Ні, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там — що бог дасть!..
VI
ЛІКИ
Зінько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв і казав, що болять груди. Чапав іноді по хаті, більше то за стіни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сідав на сонечку… посидівши трохи, казав, що йому вже важко, і вертався на ліжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли. Сам лікар більше не заїздив.
Дідові Дорошеві лікар дуже не вподобався. І не через те, що був непривітний,— от, як на дідову думку, то всі пани такі, що ніколи по-людському, тихенько-лагідненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,— то це не дивина була, що й лікар такий. А оце дідові не вподобалося, що скільки він уже лічить Зінька, а полегкості ніякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без ліків швидше остербаєш. Та як на дідову думку, то всі лікарі такі — ніякого з їх добра нема, хоч би їх і зовсім не було. Нічого вони не тямлять, тільки людей псують. Дід пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тоді гоїв його Гарасим Савчук — ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зілля… ну, й за тиждень він здоровий був,— от що! А то гоїть, гоїть от уже третій тиждень, а нічого помочі нема. Це так Зінько й до осені не вичуняє.