— Води!..
Йому подали води,— він пив жадібно. Тоді впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Нові корчі вхопили його, і він забився в матері на руках, і знову зачервоніла на губах кров. Дід кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито і впала навколішки перед ліжком.— Ой, що ж я, проклята, наробила,— я ж тебе, Зінечку, струїла!..
Його очі розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
— Що ти сказала? — ледве вимовив.
— Це ж я тобі не ліків дала, а знахаревого зілля!
— Ти… знахаревого… А я ж казав…— простогнав хворий.
— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
— Діду! — промовив Зінько.— Або самі… або біжіть до Васюти,— хай до лікаря… зараз…
Переляканий дід кинувся, ні слова не кажучи, з хати. Зінько лежав, заплющивши очі, і тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколішках біля ліжка, притиснувши руки до грудей, і дивилась нерухомим поглядом на Зінька. Він мовчав довго.
Врешті промовив:
— Мамо… нехай… вона піде… Ви самі зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала і вийшла з хати.
Вийшла в сіни, повернула в хижку і забилася там у найдальший куток.
Сіла долі і сиділа так у темряві, обхопивши голову руками, прихиливши її до стіни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо він умирав і прогнав її від себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходійство.
Душогубові-розбійникові є кара, а їй нема, бо ніхто такого не зробив, як вона.
Знала, що їй уже нема нічого на світі, сама темрява.
І вмирала в темряві.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тіло вже не жило, тільки душа жива боліла так…
О, як без міри, без краю!..
Ця ніч, ця темрява — вона гнітила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все боліла.
А там Зінько вмирає.
І вона не сміє туди піти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тільки б не ці муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дід вернувся від Васюти з поганою звісткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусі, лікар побіг поштою на станцію, на машину: на три дні їхав у губернію, в город!
Помочі не було.
Зінько вислухав це мовчки.
А дід, стоячи над їм, казав:
— Зіііьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зілля в знахаря і Гаїнці звелів… Говорив, хлипаючи, і весь трусився.
— І ви, діду,— тільки промовив Зінько, та й не сказав більше нічого.
Усю ніч мати з дідом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, і він пив, силкуючись її залити.
Перед світим сказав:
— Ноги обважніли…
Мати торкнулася до ніг.— нони були холоднi. Він зрозумів це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть іде.
— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати.
— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогодні вмру.
В хаті настала тиша.
Темряве світло осявало бліде обличчя хворого і дві прибині горем постаті коло його ліжка: мати сиділа, дід Дориіл стояв похилившися.
Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона:
— Сину! Зіньку!.. Прости мене!..
— Бог простить, дідусю! Я на вас не гніваюся… Тільки не кажіть про це нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала…
Дід, хлипаючи, встав.
— Сину,— промовила мати.— Покличу батюшку— може через те бог полегкість пошле.
Хворий помовчав, тоді сказав тихо:
— Добре… А ви, дідусю, підіть покличте моїх товаришів, усіх… А до мене хай Гаїнка тим часом увійде.
Мати й дід вийшли з хати, а трохи згодом туди ввійшла Гаїнка.
Тихо спинилася біля порога,
— Гаїнко!.. Іди!.. Сядь отут… біля мене…
Вона підійшла покірно і сіла на ліжкові. ': — Дружинонько моя, поцілуй мене! — попрохав хворий.
Вона зірвалася, впала навколішки, обхопила йому ноги і почала цілувати їх мовчки.
— Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеіютіли, припадаючи до ніг:
— Ніженьки мої… слідочки ваші цілувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
— Сядь тут біля мене!.. Поцілуй в уста!..
Нахилилася до його, цілувала в уста, в очі, в руки.
— Не ти мене, дружинонько моя вірна, струїла… Ти мені здоров'я хотіла, моя добра… Любив тебе на цьому світі і на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Він плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сиділа не сміючи ворухнутися. Відпочивши, озвався знову:
— Живи з матір'ю, з дідом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нікому не кажи про знахареве зілля. Чуєш? Я тобі велю. І дідові, й матері звелів… І сама забудь по це… Не думай!.. Мені однак умирати було,— довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тільки тебе жалко покидати… Іще жалко: не зробив… Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала від несвітського болю, але ні одне слово не проходило крізь уста.
У сінях затупотіло. Це прийшов батюшка…
Відбули його.
Уже розвиднилося зовсім, як круг Зінькового ліжка постали товариші.
— Підведіть мене! — промовив хворий. Підвели, заложили за спину подушки. Він сів.
— Уже груди німіють… Час прийшов умирати… Як сидів у тюрмі, заприсягся не покидати цього діла — за правду стояти… Не судив мені бог справдити мою присягу… Короткий мій вік… Нехай моя присяга буде вашою!
— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вірний!..
— Спасибі!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?..— питав хворий, уже блудячи словами.— Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнів.
— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дідом нехай вони в цій хаті живуть… А ви їх догляньте, братики!..
— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибі тим рученькам, що мене носили-годували… Тим ніженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
— Гаїнко! Дружино моя вірна, серденько моє дорогесеньке, раю мій любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тоді прощався з дідом, з товаришами і кожному казав останнє привітання.
А вони питали:
— Кажи, брате,— може, ще що звелиш?
— Нічого не звелю,— тільки не забудьте мого заповіту!..
— Не забудемо!.. Глянув по хаті.
— Одчиніть вікно!.. Відчинили.
— Хоч би сонце зійшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.
— Гаїнко!..
Кинулася до його,— він прихилив її голову собі на груди…
— Ще не зійшло сонце?
— Скоро зійде,— відказав Карпо.
Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:
— Прощав…
Зітхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…
Рука впала з Гаїнчиної шиї…
У Чернігові, 1901