До того часу він її не помічав. Бачив раз чи двічі, але давніше, маленькою ще дівчинкою. Вони жили далеко від Сивашів, зовсім на другому кутку села. Зінько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготів. І в церкві бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасіку до діда Дороша Колодія попитати, чи не продасть він йому з пару вуликів. Зінько прийшов на цю саме пасіку, але нікого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить діда, коли несподівано перед себе побачив дивну дівочу постать. Саме в оцьому вбранні, що й сьогодні, тільки без очіпка, з вінком на голові, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасіку. Розхиливши кущі руками, спинилась, зустрівши несподіваного гостя, і дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царівна — така, про яку оповідають у казках: гарна, як квітка, легенька й полохлива, як пташка. Він з нею ще слова не сказав, він тільки глянув їй у вічі і вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всіх людей на світі… І вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачаровані, обхоплені одним могучим почуванням.
Тільки тоді він зрозумів, що він нікого й ніколи не кохав, що Левантина була йому тільки сестрою — нещасливою й любленою сестрою… Тепер він знов стоїть у тій же таки пасіці, і перед його дід Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить і слухає.
І стиха, чолом киваючи, оповідає дід:
— А в лісі живе полісун. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево… І від його тіні немає; усе має тінь, а він — ні… А в полі живе польовий — і то нечиста сила… А в очереті над річкою очеретяник — вибігає з очерету білим бараном і лякає людей… А в воді живе водяний — цей у зелений кушир уплутаний, пакості чинить, греблі рве… А в болоті живе болотяник — такий замурзаний та вкаляний… Уночі затягає в болото чоловіка… вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люди, іде туди, а воно все далі, далі… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік… А в скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год — полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами,— такі великі, як у вітряку… І тільки трохи махне крилами — схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, й скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати…
— Ой, страшно!.. Боже!..
— I в хмарах є нечистий,— збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу й сипле, й крутить їм,— того й завірюха.
— Бач, чого воно буває! А я й не знала!..
— А ще нечистий літає змієм-перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок — ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій-перелесник; виліз та до неї вночі… З того часу став літати до неї і жити як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заня-ти… А дома живе домовик…
— Що людей уві сні давить?
— Еге, давить, як гнівається… А щоб не гнівався, треба становити йому окріп — п'є… А то як розгнівається, то й спалить…
— І, господи! — аж плеснула руками Гаїнка.— І скрізь, де не ступнеш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі — скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям! І нащо бог пустив її на світ? Адже з неї нема добра, сама шкода?
— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.
— Де ж вони знову набираються?
— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель,— і з кожної краплі зараз народжується гаспид.
— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!
— А ти ж думала як? Та хіба тільки ці? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манія дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури… Як пройде по селу вночі — корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать — бояться… І обходить усе село, і де стане — там скотина і гине, і гине…
— Ой, страшно!.. Це ще страшніше за русалок, дідусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
— Дак то ж на русалчин Великдень.
— А мавки?
— Та й мавки ж… І русалки, й мавки — все з не-хрещених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть…
— І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!
— Чому — не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.
— Ой, ні, ні, ні!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..— І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронячись од нечистої сили.— Не .хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.
— Ой! — скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.
— Зіньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть відціля!.. Чого ти сюди прийшов? Тільки лякати мене!..
І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору…
— Геть!.. Чого ти причепився?.. Діду, та скажіть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки.— От же тобі! В неволі!..
— У неволі!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмідь, дак і радий!.. Пусти, а то плакатиму!..— казала вона й справді плачущим голосом.
Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі й зареготалась веселим дзвінким сміхом.
— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, і не плакала б… А одурила!
І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. "І де вона в бога, оця ясочка, взялася?" — шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:
— А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно,— дідусь не велять! А що?
— Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!
— От! А ти мені знову руки крутитимеш?
— Іди, іди,— я не дам,— казав дід.
— Ну йди ж! — закликав і Зінько.
— А не займеш?
— Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу,— сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку.— Ну та й гарно як тут після спеки!
— Бач, гарно!.. А чого досі не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сідаючи біля його.
— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
— Ат, се мені волосся!..
Цей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей… І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи бог його зна на кого… в горілку став укидатися… Все те не подобалося старосвітському дідові.