— Дарма, тату, аби я до діла казав.
— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
— Ні, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє…
— Нащо ви мені, тату, це кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.
Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!
Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.
Зінько вернувся на пасіку і був там аж до вечора. Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.
— Що тобі батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зінька.
— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.
— А ти ж?
— А я не схотів.
— І не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такі страшні люди — оті Денис, старшина та Рябченко.
Зінько засміявсь:
— Чого ж вони страшні?
— Я не знаю… Тільки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.
— Страшні вони справді тим, що людей кривдять,— зітхнув Зінько.
— Хоч би вже батько з їми не приятелювали,— казала Гаїнка.— А то їх усі люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й гріх, що я про батька кажу, та тільки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за ті гроші, що ще покійний Марко позичав у батька… Та як упала навколішки, та плаче-плаче, бідна, та батькові ноги цілує, щоб землі не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак і тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?
— Через те ж і я ніколи не пристану до їх.
— І не треба… Глянь, глянь: зірочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зірочки — сонцеві діточки!.. . — А хто ж їх батько?
— А хто ж? Місячко. Сонце, красна панна, пішла заміж за місячка… їх дванадцять, братів-місяців, дак вони по черзі й світять.
— А сонце ж як: за одним братом чи за всіма дванадцятьма? — спитав, сміючись, Зінько.
— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловіків було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка.— От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зірки… а зірки, як дині, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце — красна панна, зірочки — діточки, а то кавун!.. Це ж зовсім негарно!.. А що — ти кажеш — русалок нема, а дідусь кажуть, що таки є!
— Чув, що сьогодні казано було… То все вигадки.
— Хіба дідусь брешуть?
— Ні, тільки помиляється. Ти ж бачила, що він помиляється: сама ж казала вже, що відьом нема.
— Еге ж, Зінечку, нема… Тільки… Ну, а що, як е?
— Ну, от знов! — загомонів Зінько невдоволеним уже голосом і почав розказувати їй, через що всі ті оповідання про відьом та про нечисту силу — неправда. Вона помітила, що йому це прикро, і слухала покірно, і казала сама собі думкою, що мусить із їм згодитися, бо Зінько такий розумний, усе знає— де ж таки, щоб він неправду казав! І гнівається на неї за це — так, трошечки, іноді, але гнівається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сімнадцять років ось-ось буде… і заміж пішла вже…
І вона стиха, як маленька дитина, промовила:
— Еге, Зінечку, я більше вже тому не віритиму…
— І добре!.. От ми неодмінно про це книжку прочитаємо,— сказав Зінько.— А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?
— А неправда ж! — палко відказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на іншу стежку.— Я читала недавнечко "Катерину"… читала й співала її.
— Як то — співала?
— А так — дивлюся в книжку та й співаю.
— А на який же голос?
— А хто його зна… на який набіжить… Ось слухай, як я співала!
І вона почала співати куплети Шевченкової поеми:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Вона співала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.
— А що, гарно?
— Ще й дуже.
— Невже?
— Їй-бо, добре! І як це ти вигадала?
— Хіба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.
— Та ти моє співоче!..
Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:
— Ні, як коли… А чуєш? Он на селі співають. Вони вже підходили до села, і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.
— Весело їм… гуляють!..— промовила Гаїнка.
— Може, й тобі хочеться до їх? — спитався Зінько.
— Ой, ні! — відказала, хитаючи головою.— Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.
І вона, ідучи, притулилась до нього ще дужче.
— Справді?— спитав Зінько. — А буйного доброго —намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала…
— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…
IV
НА ВУЛИЦІ
Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек вулиці ясні смуги свого біластого світла. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.
— Зіньку, ти? — озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.
— Я, Васюто,— відказав Зінько. Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.
— А я заходив до тебе,— думав, сьогодні почитаємось… аж тебе нема.
— На пасіці в діда Дороша були.
— Ще й одну штуку хочу тобі сказати.
— Кажи!
— Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду,— дак і поговоримо.
— Гаразд. Бувай здоров!
— Бувай!
Гаїнка з Зіньком пішли далі вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регіт та крик: усі сміялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер поміж парубками, відколи вернувся з города. Років із п'ять він там був, бо як вивчився в школі та підріс трохи, то зараз його батько туди віддав. Жив там і за сторожа, і за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав із бакалії нишком од хазяїна, собі гроші приховавши, а хазяїн довідався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нічого не робив і до хазяйства не брався.
— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..
Батько сам потурав тому:
— У мене син образований!
Сам робив, а "образований" син лежав під грушею, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи "бутілками", штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й "паджак з іскрою", так він сам його звав.
— Яка ж у йому іскра? — питалися проміж себе дівчата.
— А що рябенький…
З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий,— кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його "образованость" та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.
Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:
— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.
— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.
— Їй-бо — не я буду,— одоб'ю її в етого дурака Зінька.