Як він увійшов у свою хату, то там були всі дома.
Зінько аж з місця зірвався, побачивши Дениса:
— Денисе! Що це тобі?
Не відмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
— Ото ж ваш синочок наробив.
— Хто? Роман? — спитав батько.— Знову билися? З чого ж це?
— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — піймали його з салом у байраці.
У старого Сиваша затремтіли руки.
— Та й били його?
— Або він нас бив, поки йому руки назад скрутили.
— Нащо ж ви йому руки крутили?
— Щоб у волость одвести. Шкода тільки, що старшина не схотів у холодну посадити.
— І ти вів його зв'язаного… через село в волость?
— А то ж би ніс чи віз на собі?
І відразу всі очі повернулися до старого батька. Він устав білий, увесь тремтячи, як лист під вітром, і звів угору проти Дениса руку.
У -хаті зробилось так тихо, мов усі перестали й дихати.
— Бодай же ти довіку був…
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, і він, як стояв, упав на стіл головою і заплакав старими, тяжкими, як камінь, як огонь, пекучими сльозами.
— Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!.. Хоч би мене, старого, пожалів!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..
І ні слова більше. Тільки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку біля дверей. По Зіньковому обличчю котилися сльози…
Частина друга
СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волості, повернув знов у город.
Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цілим селом!
І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед шляху, стрів — задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б одділити його, Романа, дати йому що треба,— він би пішов од них, і нічого б тоді не було.
А тепер!..
Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!..і Всі ці мужлаї кляті!
Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба солом'яними покрівельками, з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби вилетів якийсь півзвірячий згук лютості й зненависті! Повернувся і пішов швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось інше.
Що саме він зараз робитиме в городі?
У кишені в його бряжчало трохи грошей,— зосталось од попередніх крадіжок,— але їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрізь,— десь та відчиниться.
Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою фарбою, то не знав, у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково замкнені від кожного чужого.
І так ішов усе далі, аж поки дійшов до невеликого базару, засміченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та крамницями. Ці бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?
Недовго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кілька покупців, і крамарчуки метушились, поспішаючися все подати, не баривши покупця. Один підбіг і дуже ввічливо озвався до Романа:
— А вам что угодно?
— Та мені хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що це не покупець. Він недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:
— Он!
Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.
— А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:
— Не нужно! Не нужно! У нас усі прикажчики єсть.
Роман вийшов з цієї крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:
— А рекомендації єсть? Цього в Романа не було.
— А по какой часті ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
— Та ні, по торговой часті… чи в бакалейной, чи в мануфактурі?
— Та я по торговой савсьом не служил.
— Е, дак ви нам не підходите,— відказав хазяїн і одвернувся у другий бік.
Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба було прикажчика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося, що він торговлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподіватися. Треба було це облишити.
Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти. Базар був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти як хотів помалу і думати скільки хотів.
Думав усе про одно. Завтра піде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого. Пішов би й сьогодні, та пізно: з усіх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афіші та інші оповістки та розпитався, де тут є «ночліжний дом». Скоро почало вечоріти, пішов у той «дом» ночувати за три копійки.
Не сподобалось йому там. Велика світлиця була така нечиста й темна, що ліпше було б її темницею звати. На стінках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тільки де-не-де великі й малі клапті. Обдерті стіни були такі занехаяні, обпльовані, помазані роздавленими блощицями, що Романові гидко було на їх дивитися. Чорні, затоптані грязею помости попрогнивали. У вікнах найнижчих шибок зовсім не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всій хаті стояли широкі ослони з дерев’яними приголовачами — і серед хати, й попід стінами. Котрі були порожні, а на котрих, на якомусь дранті, сиділи або лежали люди. Під чорною від сажі стелею висіла поганенька лампа і ледве освічувала тьмяним світом цей притулок людського вбозтва.-
Роман обібрав собі порожній ослін під стіною в кутку.
Скинув пальто, пославсь і мовчки ліг. Ще було рано спати, і він, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старі, зовсім сиві діди, були здорові, дужі люди і хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти. Простої сільської одежі було мало,— більше всяке городянське вбрання. Які сиділи або лежали самі собі, а які купками, розмовляючи,— певне, знайомі. Он недалечке троє лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якійсь ганчірці порізаний хліб і ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губів, і Романові чуть, як булькає горілка. Надпивши трохи, передає другому… Романові починає страшно хотітися випити чарку горілки і закусити отією ковбасою.
— Ти чого тут? — зненацька гримнув над їм страшний басюра.
Роман глянув і побачив, що біля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге літнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На голові пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.
— Ти чого тут ліг? — знову зикнув новий гість.
— Того, що тут место било,— відказав Роман.
— Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хіба ти не знаєш, що це моє місто, га?
— А скудова ж би я знал? — сказав Роман, нехотя встаючи.— Я сьогодні тут у первой раз.
— «У первой раз»! — перекривив здоровило.— Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мільйон разів, то знай, що на це місто в мене давность земська, понімаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!
— Що це там уже бурса розвоювалася? — озвався хтось із другого кутка хати.
— Сердиться! — додав другий.
— Цитьте, ви, суси тупорилі! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарія! Бурса!..
— Ну, ти вже, Хвигура! — одказав перший голос.
— Да, Хвигура. А знаєш, ти, азінус клапоухий,що значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! ГІонімаєш ти: образець, примір для вас усіх, сервуси ви черв'яковські!