Серед цієї купки мусив стати й Роман. Тепер уже він думав про те, щоб поки знайти собі хоч поденний заробіток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до нього неласкава: він простояв увесь перший день до вечора і не вистояв нічого.
П'ятака проїв,— не було з чим іти й до нічліжного. Роман думав, думав і пішов у великий міський сад.
— Засну десь у кущах! — гадав собі– Поки ще не холодно.— Вишукуючи в саду лілшого, затишнішого місця, натрапив на чималу будівлю, що стояла там серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однім місці зовсім не було стіни — самі поручата. Роман перескочив через їх і пішов усередині по помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Ішов у темряві і відразу почув, що падає вниз.
Упав, але більше злякався з несподіванки, ніж забився. Встав, почав мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорі неглибокому. Виліз із його легко і пішов обережно далі. Дійшов до якихось дверей і відчинив їх. Засвітив сірника: невеличка дощана комірчина, мов хижка, попід стінами лави.
Зважився тут заночувати. Ліг на лаву, положивши шапку в голови.
Уночі кільки разів прокидався, не розуміючи, де він. Тільки вставши вранці, побачив повидному, що це був літній театр, покинутий уже тепер, порожній, старий і обдертий. Мусив бути йому притулком і надалі на той час, коли не буде грошей, щоб ночувати деінде.
Сьогодні він продав за три рублі своє пальто. Осінь тільки почалась і була суха й тепла,— можна поки було й без нього прожити, а далі… що буде! За карбованця купив сокиру і вийшов на базар… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадів цій роботі. Але поки він наколов купу дров та заробив півкарбованця, то в нього так заболіли крижі й руки, що він кляв свою роботу всякими словами. Ввечері пішов у нічліжний, стрів там Лукаша і з горя проїв і пропив з ним увесь свій заробіток.
Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було заробітку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому від пальта. Це діялося тижнів зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копійок заплатити за ніч у нічліжному.
«Доробився!» — гірко нарікав на свою долю Роман, ідучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пішли дощі і зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарі, і був голодний. Він увесь трусився.
Дотягся до театру, переліз через поручата і пішов у свій закамарок. Ідучи темною сценою, він спіткнувся на щось і трохи не впав.
— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподівано гримнуло з темряви.
Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на нього спіткнувся.
— Се я, Роман,— одповів.
— Який Роман, азінус?
— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал.— Увесь цей час їм не доводилося стріватися.
— А чого ж ти тут?
— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.
— Резон, хоч ти й болван!
— А чого .ж я болван?
— А того, що повинен тут ночувать.
— Та й ви ж тут ночуєте.
— Я — інша річ. Я, братку, так собі… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як ліг — та й досі!.. Ну, а все-таки я це місто, правда, знаю добре… Дак це вже ніч?
— Ніч.
— А чого ж ти зубами ухналі куєш?
— Бо холодно.
— Холодно? Ну, сідай біля мене та погрійся! Чого стоїш? Сідай! За це платити не доведеться.
І він у темряві піймав його за руку й потяг униз. Роман сів біля нього.
— Еге, та ти, парубче, без пальта!
— Атож…
— А де ж воно?
— Загуло.
— Ну, й ти ж скоро загудеш.
— Куди ж я буду густи?
— К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.
— Продал… топор нужно било купить… Що ж мінє було делать?
— Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, що тобі треба робить.
— Говоріть!
— Я тебе поведу до добрих людей.
— Ведіть!
— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.
— Хароша штука, спасибі вам!
— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.
— Какую?
— Кращу за ту, яку робиш.Тоді знатимеш.
— Пущай і так!
— Тільки одно…
— А що такое?
— Чи зостанешся там, чи ні, чи візьмеш роботу, чи ні, а що побачиш, про те мовчи!
— Ето можно.
— Заприсягнись!
— Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.
— Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию… І під землею знайду. Ціла голова не буде. Цього не забудь!
— Не забуду.
— Гайда.
II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької вулиці. Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими вікнами невеличкі хатки. Ліхтарів не було,— тільки й світу на вулиці, що з тих віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Роман уже набрав у свої драні чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.
— Іди сюди попід тином,— сказав Патрокл,— бо тут та-ка халдейська калюжа.
І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і вода стікала сюди з усіх високостів.
З бідою, чіпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
— Ну й грязюка! — жалівся Роман.
— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
— Та куди ж ми зайшли?
— У Рівчаки!
— Какії рівчаки?
— Так зветься… Іди за мною!
Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч — якісь шопи, чи що.
Загарчав у темряві собака.
— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
— Що? Хіба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось із кишені і дав Хамлові.
— Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.
Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:
— Хто там?
— Одчиняй, то й побачиш!
— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.
— Атож.
Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а круг його прості дерев'яні, помазані рудою фарбою, стільці; ближче до дверей — праворуч піч, ліворуч — шафа. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стінах три малюнки без рамців, прибиті просто гвіздочками: копієчні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть, хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.
Поздоровкались і посідали.
Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл.— Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла — треба дать йому кватирю й харч.
— А талалая з білих берез не буде випускать?
— Каже, що припне.
— Хай ночуєть.
— От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.
— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелів Ярош господині.— Ми ще й самі не вечеряли.
Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а за їм слідком Патрокл, і довго щось там балакали, тоді вернулися вдвох.
— Ану, сідаймо! — покликав хазяїн. Гості посідали за стіл, а він тим часом витяг з шафи пляшку з горілкою.
— От чудесна штука, що й аква віта є! — зрадів Патрокл.— Мабуть, ти знав, що я змерз?
— А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.
— Та… Мене покійний батько завсігди навчав: чарка — ворог твій! А я ворога де не побачу, там і стребляю: не люблю ворогів.