Серед темної ночі – Борис Грінченко

Було ще рано куди-небудь іти за ділом. Роман пішов на базар ізнову, купив собі снідання й попоїв. Проба-вившись годин до десятьох, пішов «по палатах».

Тут уже рекомендацій не треба було: досить, що він солдат, бо сторожів же й беруть найбільше з колишніх солдатів. Та, на лихо, в маленькому губернському городі небагато було тих «палат», а які й були, то скрізь уже народу повно й без Романа.

Він виходив увесь день і вернувся ввечері до нічліжного без ніякої поки надії на службу.

В нічліжному були й нові гості, і ті, що їх Роман бачив учора; тільки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє місце і зараз же ліг утомлений.

До нього підійшов парубок — високий, безвусий, у старенькому піджачку та в полатаних на колінах штанях. Обличчя зовсім молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем під оком.

— А що, земляк, нетутешній? — запитав.

— Нє.

— А скудова?

— З Дибльов.

А! Чи не служби шукаєш?

— Та служби.

— Ну-ну!.. Етого іщо попошукаєш!

— Разлі трудно?

— А то не? Я сам уже з місяць шукаю… Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубкові про свої городянські пригоди, а той і собі оповідав, що він там та там бував, прохав, та ніде роботи нема,— хоч пропадай з голоду! От сьогодні він ще й не їв нічого.

— Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю — оддам. А то так воно — не євши…

Роман і сам був голодний…

— А гдє б тут можна купить чого закусить? — спитав.

— Можна! І закусить, і випить! — відказав парубок.— Давай збігаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копійок їжі, а п'ятака здачі приніс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Приніс оселедець і булку, але без здачі.

— А п'ятака,— прости, земляк! — і сам не знаю как — випустил з рук… отут у дворі. Шукал-шукал — темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

— Та вже пущай,— сказав Роман, але йому чогось здалося, що від парубка не пахло попереду горілкою і що його п'ятак лежить тепер не на дворі, а в шухляді в монополії.

Порізали на шматки оселедець, розділили надвоє булку й почали їсти.

— О дикі неуки! — озвався біля них, підійшовши несподівано, Патрокл Хвигуровський.— їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древніх хвилозопів сказано, що риба любить воду. І коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапища простяглася між два їдці, ухопила шматок оселедця і вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки і послала її слідком за оселедцем.

— А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? — запротестував невдоволений з таких заходів парубок.

— Дурень єси! — одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.— Водка вже там єсть, і через те нехай ця твар іде в мою горлянку.

І знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусів.

— Не гнівайся, земляче,— озвався до Романа,— що так, не питаючи, беру: довлієть-бо пища алчущему оної. І коли ти цього сервуса черв'яковського і неклю-чимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже мені й бог велів.

— Садіться! — одказав Роман.

Патрокл сів на ослін і моргнув на парубка:

— Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!

— Как там напав! — одказав сердито парубок.— Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

— Ну, ну, знаєм! — припинив його Патрокл.— Позичив, бо роботи нема, витратився… А скільки згубив?.. Він постоянно роботи шукає і губить чужі гроші — до себе в кишеню,— сказав він уже до Романа.— Багато твоїх загубив?

— П'ятака,— відказав Роман.

— П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То — так він і по карбованцю губив. Одначе треба поспішатися, а то цей каніс ненажерливий сам усе похапа.— І він знов укинув собі в рот шматок оселедця й булки.— Ех, чорт його зна! Все-таки треба рибі води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копійку — не дам ні крихотки, ще й шию наб'ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хліб і горілку. Почали випивати й їсти. Розбалакались із Патроклом, і Роман мусив і йому розказати про свої ходінки й шуканину.

— Жалію, амікус, тебе. Но не рюмсай і возвеселись: терплять і кращі за тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семінарії, греки й латини читав і думав ученістю превище всіх превознестись і — пропав!

— Чого ж ви пропали? — спитав Роман.

— Чого?.. Чув ти моє ім'я?

— Чув…

Ну, то через його.

— Та каким же образом?

— А таким… Того, що ім'я геройське.

— Как — ім'я геройське?

— Ти цього понять не можеш. Герой був такий… Патрокл: і Трою воював, і багато совершив діл славних… Так і я, іменем його названий, повсєгда був прихильний до геройських діл.

— І совершали?

— Стультус!.. З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові і за те поневіряюся й досі. І уше-лепкався в цю бездну гнусності, де кишать тварі, подобні сій, богам зненависній, мармизі! — І він штрикнув пальцем просто в пику Лукашеві.— По не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього і не знайдеш нічого, і схочеш уже наплювать на цей город — приходь до мене, і Патрокл Хвигуровський дасть тобі достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовірно на обідрану постать Пат-рокла Хвигуровського і подумав собі, що ледве чи можна чого від нього сподіватися. Той зрозумів його погляд:

— О азінус клапоухий і Хома невірний! Не витріщай своїх сліпаків на мою костюміровку, а дивись на мої діла, і будеш подобен мені і не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, діла героя з поганою костюміровкою обмежились на тому, що він найбільше за всіх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що міг прибрати, а потім захріп по-вчорашньому на своєму ослоні з «земською давностю».

Три дні ще ходив Роман та шукав собі служби, а на четвертий зостався з п'ятаком у кишені. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарі.

Щодня на одному звичайному місці на базарі стояла купка людей. Всі виглядали заробітку. Сільські парубки і дівчата, поприходивши в город шукати наймів, стояли поруч з городянськими куховарками й покоївками, що, покидавши старих хазяїнів, дожидалися нових. Кілька старіших людей з сокирами за поясами — це були дроворуби. Тут же стояли й міські обідранці з таких нічліжних домів, як отой, що в йому Роман ночував. Ці й собі виглядали, але вже не наймів,— хто ж би їх наймав? — тільки поденного або хоч на один раз якого заробітку. Сільські дівочі вбрання з ясними зеленими, синіми, червоними кольорами, парубочі свити, чумарки, шапки й брилі мішалися з обдертими лахманами нечепурної, загидженої городянської одежі. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засміченому, закиданому недоїдками і всякими покидьками майданчику,— люди стояли, сиділи, часом лежали на порожніх рундуках. Дівчата цокотіли проміж себе завзято, парубки поштурхували дівчат, а ті верещали голосно й весело. Городянські куховарки та покоївки у кохтах та в пальтах тримались трохи осторонь і проміж себе судили й лаяли на всі заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом і сільських дівчат), як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волі, як прикидати більшу ціну до того, що купуєш на базарі… Було голосно й весело: кому й не щастило, то соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарікання на нещасливу долю, шо й роботи нема, й їсти нічого, і нездужає… Бліді й змарнілі обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обідранці часом і собі встрявали до гуртової розмови, але більше стояли самі собі; часом вони приносили пляшечку «монопольки» .і зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки, випивали її, закушуючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Іноді підходила до дівчат і куховарок яка панія або й пан — вибирали собі підхожу і починали з нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тоді ті, що позоставалися, лаяли панію чи пана, казали, що вони й сліпі, й дурні, бо взяли найпоганішу, а не взяли ні одної з них. Часом приходив наймати дроворуба — пиляти й колоти дрова, а хто кликав і обідранців — найбільш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут щодня. Обідранці — теж щодня, хіба що ходили часом по базару, доглядаючи, щоб панії та куховарки добре ховали гроші: котра не робила цього, тую карали, бо зараз ті гроші потрапляли до рук обідранцеві, і вже тоді кільки день не видко було його на точку. Всі інші стояли — поки хто найме; а з сільськими бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й піде воно собі знову додому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: