—- Варко! А ти ж чого не садишся? — озвався Ярош до жінки.
— Не хочу.
— Знов завередувала? Іди й садись!
Жінка мовчки сіла за стіл і почала нехотя їсти, ні на кого не дивлячись. Чоловік позирав кілька разів на неї спідлоба, але нічого не казав.
Роман мало говорив, більше слухав, силкувався зрозуміти, до яких людей він потрапив. Але ні обстановка в світлиці, ні звичайна міщанська одежа у хазяїв, ні розмови — все про щось невідоме Романові — не казали йому нічого.
Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, гостям послали долі рядно, а під голови дали подушки.
Другого дня, як Роман прокинувся, то в хаті нікого не було, тільки він та Патрокл спав. Але в сінях чути було розмову. Жіночий голос казав:
— Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!
— Цить! Не твоє дєло! — відказав чоловічий голос.
— Бодай би вам стільки кар було на тому світі, скільки ви людей занапастили!
— Варко, кажу тобі — цить! Давно в тебе ребра тріщали?
— Покарав мене бог таким чоловіком!
— Ти таки добалакаєшся!
Погроза злякала жінку, і вона змовкла. В хату ввійшов хазяїн.
Роман заплющив очі, мов спить.
— Ге! Час уставати! — прокинувся Патрокл.— Ану лиш, братіку, вставай! — штовхнув він Романа в бік.
Повставали. Жінка внесла з сіней самовар. Посідали пити чай.
—- Ну, дак хочеш до нас у кунпанію пристати? — спитав Романа Патрокл.
— Почему нет — аби добра кунпанія.
— Добра! Комерчеська, — сказав Ярош.
— А какая комерція?
— Кінська.
— Каким образом?
— А таким,— вияснив Ярош,— лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.
— А порадошно заробляєте?
— Та вже ж не без бариша.
—- А где ж ви купляєте?
— Разві по селах мало коней?
Роман не розумів.
— Ти, Яроше, погано йому розказуєш,— перепинив Патрокл,— бо в тебе чортма елоквенції. Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?
— А как?
— Так, щоб за їх зовсім не платить.
— Каким образом?
— А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсім того не треба, бо він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив, та на коня сів, та й гайда в степ… то так найдешевше обійдеться.
Тепер уже Роман зрозумів.
— А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?
— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…
— Дак вави?
— І вави не боюсь.
— Дак грішки, чи що? Роман мовчав.
— Болван, белбас і стультус! — гримнув Патрокл.— Що то гріх? Як хто заповідь ламає божу. Що заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Діляться багачі? Одвічай! Діляться багачі з нами?
— Нє…
— Ото ж вони роблять гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні, то що зробимо?
— Та шо ж? Украдем!
— Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його,— а цього хоче заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляемо. Розібрав?
— Та нащот цього разобрал, а тольки…
— Ну шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з ними заробив? Братик ріднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, щоб і тобі зосталося.
— А почему ж у заповідях написано: «Не укради»?
— Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші — злодії! Мужики цуплять панський ліс — злодії! Пани хапають казьонні гроші — злодії! Шинкар обдурює тебе в шинку — злодій! Брати замотали братову частку — злодії! Усі промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються,— аж черево догори дметься,— що такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли, шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
— Чорта випозиваєш!
— Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.
— Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…— вагався Роман.
— О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?
— Ні…
— Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:
— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.
— Каким образом?
— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо тії коні так, що твою частку з їх тобі віддамо. Якщо добрі коні, то можна й добрі гроші взяти.
Роман мовчав. У нього в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.
— Ой,— сказав Ярош,— чи не подложить нам свині отой кавалер?
— Ні черта! — відказав Патрокл.
— А єслі в поліцію?..
— Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?
— Та так…
— Хіба поліція не знає, що ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.
— Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.
— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому іншого ходу нема.
— Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,— промовив Ярош.
— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопці напоготові будуть: днів зо три помине, то він явиться.
А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в нього розпадалася від думок. Все минуле, все, що він прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловік шукає кращого, а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Ані батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то, може б, він уже давно чоловіком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втік — різками вибили б! Його — різками!
Роман зовсім не думав про те, що й він погано зробив, а згадував тільки кривду від брата. Гарний брат! Ну, сказав би батькові — нехай би батько, як там схотів, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.