Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. І велика злість, лютість знову його обнімала так, як і тоді, як він покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усі, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодіювати! Знає він цих мужиків! Раді в ложці води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самі вони гірші за всяких злодіїв. Так і братви: не віддали його частки,— однаково, що вкрали її. А як злодій украде, дак хіба хазяїн не може, справді, у його свого добра взяти? Отак і він у братів може…
Роман, не помічаючи того, сам собі переказував те, що йому казав Патрокл.
Так… Але через що ж йому чогось ніяково те зробити, до чого його прихиляють?
Гріх воно, звісно, хоч і своє, але таким робом брати.
Гріх… це так… А то ще й так: вони собі там ласо їдять, тепло вдягаються, на печі зиму лежатимуть, а він, Роман, мерзне, голодує, поневіряється тут. Якби не оці… злодії, то, може б, і з голоду пропав. Хіба ж це по правді? І хіба нема в його права, щоб силоміць своє взяти? Тільки своє, тільки в батька та братів,— ні в кого іншого він не хоче, а в їх самих…
От іще тільки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обійдеться, а як піймають? Острог, рештантські роти!
Романові сипнуло поза шкурою снігом.
І хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й поліція доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби піти та виказати на їх? Звісно, він заприсягся Патроклові нічого нікому не казати, та хіба ж він тоді знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пішов у поліцію, але свідків у його нема, то нічого з того й не було б.
А як він пристане до їх, то тоді й йому суда не минути… А втім… не всі ж і попадаються… Мужики в таких випадках страшніші за суд. Бо як піймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.
Ні, нехай йому всячина! Краще він перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде він чоловіком жити. А то…
Роман пішов на базар і став знову на точку. Тільки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однієї квартири в другу, та й годі,— більше й не було роботи. Одібрав злотого, та ото й усього заробітку. Він його проїв, а спати пішов у сад, у театр. Уночі більше мерз, ніж спав.
Другого дня було ще гірше: ніхто за весь день і не попитав його. На селі вже обробилися, насунуло в город парубків; робітників було більше, ніж роботи,— не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пішов і ночувати туди, куди й учора. Але як він підійшов до театрової шопи і побачив темну сцену — мов велику роззявлену пащу,— його обняло холодом. Згадав, як він мерз минулої ночі. Тоді ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадія.
Отак поневіряться, мучитися! І через що? Тільки через те, що брати не схотіли йому віддати його ж добра!
Ну, дак він сам його візьме! Годі вже!..
Він уже й не думав більше ні про гріх, ні про страх. Він був голодний.
Повернувся і пішов швидко-швидко на другий кінець города — туди, в Рівчаки.
III
Другого дня вранці Роман іще спав у Ярошевій хаті, як рипнули двері і в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогодні обличчя квітчастіше, ніж звичайно, бо під лівим оком процвітав у нього величезний синяк.
— А де це? — кивнув на синяк Ярош.
— Ат! — нехотя відказав і махнув рукою.
— Чи не в Левона?
Левон — то був таємний шинкар і помічник усяким злодіям, що в його збиралися пити.
— А то ж де хіба є такі скажені? — одповів питанням Патрокл.
— Должно, уп'ять з Левдиком?
— Не з яким же дияволом! — одказав Хвигуровський, ходячи по хаті туди й сюди.— Сточортове опудало сміє сікатися! Ну, я ж йому й дав.
Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
— А що, не казав я? Тут уже! Ходім лиш у сіни! Вийшли.
— Сам прибіг?
— Сам… учорашнього дня…
— Шо ж він каже?
— Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.
— Та це вже звісно. Кожен азінус думає, що тільки оцей раз, а більше вже й не буде. Ти йому вчора підніс?
— Авжеж! Сьогодні дам опохмелиться.
— Тільки добре дай!
— Знаю плепорцію. Не гаразд переборщать, а то й на вечір негодящий буде. При йому хлопців не хочу збирать… Хай не знає всіх…
— Авжеж.
-— Перекажи Лукашем, щоб надвечір зібралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попід кручею, щоб йому з вікна не видать було. Я загадаю — кому що.
— Гаразд, отамане.
Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жінка ходила проз його по хаті, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горілкою, він спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горілкою останні іскорки сумління.
Надвечір того ж дня у Яроша в старій шопі, що була колись возівнею, зійшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посіли на старих недоломаних санях, діжках, дровах та на іншому мотлосі, що їм захаращено було возівню. Тут були Патрокл, Лукаш і ще троє обідраних добродіїв. Прийшов Ярош.
— А де ж Левдик?
— Хто його зна… кудись завіявся… Мабуть, п'є,— сказав високий похмурий чоловік.
— Сволоч! — вилаявся Ярош.— Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопці, приказу! Усі змовкли.
— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,— вдався він до того, похмурого,— знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замість мене! У Охріма Бичка — багатий, чорт,— четверо добрих коней. Коней узявши, не ведіть до Гапона, а скорей на полтавський шлях… на Полтавщину… как той раз,— знаєш? (Кучма кивнув головою.) Та глядіть, щоб більше двох чарок на дорогу ніхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем… (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопці, да тольки тихо, по одному.
Ярош з Патроклом пішли в хату.
— Ну, Романе, треба нам у дорогу,— щоб не спізнитися.
— Чи в дорогу, то й у дорогу,— сказав зважливо Роман.— А хто ж ідьоть?
— Та от ми троє.
— А Лукаш?
— Обійдеться й без Лукаша! Нащо нам більше як трьох?
Ярош виніс із хижки свитку й чумарку.
— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб і городом од нас не так пахло.
Усі троє повдягалися в сільську одежу.
— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.
— Замикають.
— Ну, треба взять і такого, щоб одімкнуть.
І він приніс із сіней великий залізний шворінь.
— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.
— А прибої вирвать, коли замкнуто де,— вияснив Патрокл.
Незабаром уже все було готово.
— Ми вдвох з Романом підемо,— сказав Хвигу-ровський,— а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помітно.
— Добре. За городом за цегельнею станція.
— Іди ж ти, Романе, попереду,— звелів Патрокл,— та помалу, а я тебе нажену біля церкви. Все люди менше вкупі бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокі або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.
Як Роман з Хвигуровським підійшли до цегельні, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворі зовсім смеркалося.
— Ну, гайда! — скомандував отаман.
Всі троє пішли шляхом. Ніде нікого не видко було. Разів зо два їм зустрілися селяни возами і байдуже поминули їх: з погляду троє злодіїв здавалися звичайними селянами-хліборобами, що були в городі і тепер верталися додому, Патрокл підморгнув на їх:
— Чи це не ті коні, по які ми йдемо?
— Нє, не ті,— відказав Роман.
— Та я таких і не хочу. Це дуже погані. Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм.
— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи.
— А должно.
— Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспіть. Тогда найлучче мужикам спиться.
Рушили знову. Була північ, як перед Романом за чорніли хати його рідного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пізно, вороття не було.