Серед темної ночі – Борис Грінченко

Поздоровкались і посідали.

Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл.— Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла — треба дать йому кватирю й харч.

— А талалая з білих берез не буде випускать?

— Каже, що припне.

— Хай ночуєть.

— От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.

— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелів Ярош господині.— Ми ще й самі не вечеряли.

Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а за їм слідком Патрокл, і довго щось там балакали, тоді вернулися вдвох.

— Ану, сідаймо! — покликав хазяїн. Гості посідали за стіл, а він тим часом витяг з шафи пляшку з горілкою.

— От чудесна штука, що й аква віта є! — зрадів Патрокл.— Мабуть, ти знав, що я змерз?

А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.

— Та… Мене покійний батько завсігди навчав: чарка — ворог твій! А я ворога де не побачу, там і стребляю: не люблю ворогів.

—- Варко! А ти ж чого не садишся? — озвався Ярош до жінки.

Не хочу.

— Знов завередувала? Іди й садись!

Жінка мовчки сіла за стіл і почала нехотя їсти, ні на кого не дивлячись. Чоловік позирав кілька разів на неї спідлоба, але нічого не казав.

Роман мало говорив, більше слухав, силкувався зрозуміти, до яких людей він потрапив. Але ні обстановка в світлиці, ні звичайна міщанська одежа у хазяїв, ні розмови — все про щось невідоме Романові — не казали йому нічого.

Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, гостям послали долі рядно, а під голови дали подушки.

Другого дня, як Роман прокинувся, то в хаті нікого не було, тільки він та Патрокл спав. Але в сінях чути було розмову. Жіночий голос казав:

— Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!

— Цить! Не твоє дєло! — відказав чоловічий голос.

— Бодай би вам стільки кар було на тому світі, скільки ви людей занапастили!

— Варко, кажу тобі — цить! Давно в тебе ребра тріщали?

— Покарав мене бог таким чоловіком!

— Ти таки добалакаєшся!

Погроза злякала жінку, і вона змовкла. В хату ввійшов хазяїн.

Роман заплющив очі, мов спить.

— Ге! Час уставати! — прокинувся Патрокл.— Ану лиш, братіку, вставай! — штовхнув він Романа в бік.

Повставали. Жінка внесла з сіней самовар. Посідали пити чай.

—- Ну, дак хочеш до нас у кунпанію пристати? — спитав Романа Патрокл.

— Почему нет — аби добра кунпанія.

— Добра! Комерчеська, — сказав Ярош.

— А какая комерція?

— Кінська.

— Каким образом?

— А таким,— вияснив Ярош,— лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.

— А порадошно заробляєте?

— Та вже ж не без бариша.

—- А где ж ви купляєте?

— Разві по селах мало коней?

Роман не розумів.

— Ти, Яроше, погано йому розказуєш,— перепинив Патрокл,— бо в тебе чортма елоквенції. Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?

— А как?

— Так, щоб за їх зовсім не платить.

— Каким образом?

— А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсім того не треба, бо він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив, та на коня сів, та й гайда в степ… то так найдешевше обійдеться.

Тепер уже Роман зрозумів.

— А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?

— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…

— Дак вави?

— І вави не боюсь.

— Дак грішки, чи що? Роман мовчав.

— Болван, белбас і стультус! — гримнув Патрокл.— Що то гріх? Як хто заповідь ламає божу. Що заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Діляться багачі? Одвічай! Діляться багачі з нами?

— Нє…

— Ото ж вони роблять гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні, то що зробимо?

Та шо ж? Украдем!

— Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його,— а цього хоче заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляемо. Розібрав?

— Та нащот цього разобрал, а тольки…

— Ну шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з ними заробив? Братик ріднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, щоб і тобі зосталося.

— А почему ж у заповідях написано: «Не укради»?

— Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші — злодії! Мужики цуплять панський ліс — злодії! Пани хапають казьонні гроші — злодії! Шинкар обдурює тебе в шинку — злодій! Брати замотали братову частку — злодії! Усі промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються,— аж черево догори дметься,— що такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли, шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?

— Чорта випозиваєш!

— Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.

Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…— вагався Роман.

— О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?

— Ні…

— Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!

І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:

— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: