Ніч сприяла їм. Місяць давно зайшов, по осінньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи і той невеличкий світ, яким блищали з неба на землю зірки.
— Я пойду попереду, а ви за мною,— сказав Роман товаришам.
Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати.
Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрівся, а далі — там уже скрізь можна городами.
Швидко й обережно перейшли вулицю. Стріли таки й стукача, але він любісінько задрімав на одному піддашші.
— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не тріснуло. Роман ішов попереду знайомими стежками, обминаючи всякі небезпечні місця. Ще раз перелізли тин і опинилися на луці.
— Тепер ми дома,— сказав Роман.— Просто лукою дойтіть до того провулка, що мимо наш двір… У провулок — ворота з току.
— А на току, в клуні, спить у вас хто? — спитав Ярош.
— Не знаю.
Дійшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота і впустив товаришів.
— Прихиліться отут під тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клуні.
— Яз тобою,— сказав Ярош. Він ще не певний був, що Роман не зрадить, і боявся пустити його самого.
— Нельзя,— відказав парубок,— меня собаки знають, а єжелі з вами, то загавкають. Я сам коні виведу аж сюди.
Доводилося коритися.
— На шворінь — може, прибої вирвать доведеться.
— Давайте!
Ярош з Патроклом прихилилися біля плоту в затінку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно підійшов до клуні. На їй висів замок. Це добре. Роман підійшов до других воріт, одчинив і ввійшов у двір. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обізвався до їх стиха, кинув їм хліба. Пізнавши його, вони замовкли і почали їсти хліб. Роман тим часом підійшов до кінниці. Замкнено. Заложив шворінь одним кінцем і здорово смикнув до себе за другий. Поганенькі прибої давно вже поіржавіли, і один зараз одскочив. Одчинив двері і ввійшов. Він знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками,— всі троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому місці на кілку знайшов вуздечку і надів на коня. Обережно вивів двох коней і передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивівши його, зачинив кінницю і притулив прибой,— мов нічого не займано. Тим часом товариші вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: «А то як кинуть, то ще стукач побачить».
Скочив на коня, і всі троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгірше. Але сон пригорнув усе село. Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. Тільки чуть було, як по хлівах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий ніс і не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без міри довга. Такою довгою вона ніколи Романові не здавалася. Дві перії покрівель тяглися скільки видно і зникали в темряві. Здавалося, що їм і там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повітка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетів би з усієї сили, але не міг цього зробити, мусив їхати тихо слідком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…
— А хто це? Стій!
Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два інші. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.
Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під'їхали до нього.
— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.
— Що? — спитав Ярош.
— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,— по голові!
І знову погнав коня.
Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від нього. Але як по голові і той упав…
Звернули з шляху і погнали уліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика… Пізнав-таки: Гапонів хутір.
Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?
Під'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:
— Одчини!
Мабуть, хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.
— Ти, Яроше?
— Атож.
— А хто ж з тобою?
— Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.
— А що?
— Троє добрих,— одказав Ярош.
— Звідки?
— З Диблів… од Сиваша Пилипа.
— Можно до завтрього?
— Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?
— Дома. А хіба що?
— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
— Погано,— цмокнув Гапон.— Треба, коли так, по-спішатись. Зайдемо в хату?
—Нє,—відказав Ярош,—не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.
— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.
— А що ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістдесят будуть.
Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
— Чуєш, наші коні поїхали,— тихо промовив Патрокл до Романа.
Роман прислухався і почув справді тупіт кінський унизу в яру.
— Молодці, що не баряться,— сказав Ярош.
Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибіру.
А втім… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлять. Може, ще так минеться.
Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.
Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами,— мабуть, у город на базар.
— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл.— Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!
— Какую правду? — спитав Роман.
— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.
Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із їм спали довго — аж до півдня.
Уставши, Роман пішов на точок,— не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе… І сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадіжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…