Серед темної ночі – Борис Грінченко

І не схотіли пити.

На складках деякі таки ласувалися на чарку, але тут було сором.

— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горіхи..— Получайте, дівчата!

Дівчата й досі соромились, і ні одна не хотіла брати перша.

— Ех, ви! Какії несмєлі! — посміявся Роман. Побачивши біля себе Левантину, він силоміць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

— Роздавай подругам!

Делікатне довгеньке Левантинине обличчя відразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощі і не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, сміючися: до неї з-під вусiв, блискаючи на неї смілими очима. Левантина спустила свої темні очі, довгі вiї виразно зачорніли на рожевому личку. Роман зареготався й одійшов, а Левантині зробилося ще дужче нiяково. Дівчата почала штовхати її, шепочучи:

— Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того і все стояла нерухома, а дівчата смiялися.

— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощi.— Ось я, дівчата, роздам!

І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощі:

— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи них зараз ізнайшовся один до пари Химцi.

— Ех, гуляй душа! — скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом. Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й інших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив .очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такої несподіванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всі її саму тільки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гурті. Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двір до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю Квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на молодіж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слід було вулиці робити в дворі, але мати оступилася за Романа:

— I-і, старий! Мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може, він собі тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбі та подивимось, як молоді веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.

Пилип тільки рукою махнув. Старі гості подивилися на молодіж і почали прощатися, бо вже вечоріло. Молодіж іще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигін — кінчати там свято. Дома матірки й батьки сварилися, що вже вечір, а дочки й сини не йдуть корів доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горілку, попочастував сього разу й дівчат, і довго чути було на вигоні музику й співи, танці й голосний молодий сміх.

Але Зінька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танців, і знаючи, що в неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій садок, а з свого садка в Струків,— чи не побачить там дівчину.

Мати нападається на його, що він досі не одружився. А коли ж він і справді собі пари не може знайти? Є й гарні дівчата, і роботящі… навіть є й багаті… та все йому не під мислі. Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати… А то він тут так живе, що ні з ким і поговорити по щирості. Щоправда, про хазяйство і про все таке можна і з батьком, і з матір'ю, і з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розібрати: як воно, і через віщо, і нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотілося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тоді ще не було, дак він оддав дякові рублів із десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зінько читав, та тільки якось не дуже розбира тії книжки. А хотілось би йому розібрати і знати багато… про все… От хоч би й про те — чого так люди живуть? Тут тобі такий убогий, що нічого їсти, а там такий багач, що гроші міркою міряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується… або ще п'є… а то й красти піде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тільки він не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх ніхто й не чув. Хотів Зінько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар — самі волосні діла; крамар усе на щотах кидає та записує гроші… до батюшки Зінько не посміє піти, а до вчителя ходив, дак і вчитель же… хоч по книгах знає і всяку науку, а як Зінько попитався його про своє— як би кращий порядок завести,— то він тільки рукою махнув. «Це,— каже,— не твоєї голови діло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити—роби, не пияч,—от і все!» Це Зінько й сам знає, та тільки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хаті заховалась? А він хотів би погомоніти з нею. Тиха, роботяща, добра дівчина… І з себе гарна… Якби йому таку жінку, та тільки щоб не таку вже… просту… Колись він заговорив з нею про дощ, що він буває з пари, а вона тільки засміялася та й утекла… Як же він розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втім… вона ще молода… сиротою по наймах ізросла, ніякої науки їй ніхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дівчиною зросла!.. А якби Зінько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… і до своїх думок прихилити… Так думав Зінько про Левантину і почав придивлятися до неї, зачіпав її розмовами. Дівчина червоніла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зінько був дуже несміливий з дівчатами і все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дівчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотілося погомоніти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесіду!.. Не любить того Зінько… Але дівчини нема ніде — ні в садку, ні в дворі. Може, куди пішла… Зінько перескочив назад через тин у свій садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зінько пішов спати в садок,— беріг садовину. Та же тільки заснути не міг: все тії думи його не покидали. Роман… він чудний якийсь… не подобалося Зінькові, що він так величається і язик ламає… А про те, мабуть, він багато бачив, багато знає. Бо й справді — по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, він зможе розказати Зінькові про таке, чого Зінько сам не здоліє розібрати. Треба з ним поговорити… Не сьогодні, бо сьогодні, мабуть, він іще не скоро з вулиці вернеться, а колись…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: